Розділ «Частина друга Триває те саме»

Якщо не брати до уваги щасливців і невдах, то всі люди живуть однаково погано, але живуть вони погано на різних поверхах. Для людини, якій відкривається загалом не велика перспектива на сенс її життя, це залежне від поверху почуття власної гідности нині становить надзвичайно привабливий замінник. У виняткових випадках воно може перерости у сп’яніння від висоти і влади — є ж бо люди, в котрих на горішніх поверхах паморочиться голова, навіть коли вони усвідомлюють, що стоять посеред кімнати, а вікна зачинені. Коли Діотима замислювалася про те, що один із найвпливовіших людей у Європі працює разом із нею над тим, щоб наповнити духовністю владні сфери, і як обох їх звела просто-таки сама доля, і що відбувається, навіть коли на високому поверсі всесвітньо-австрійського механізму людства цього дня якраз нічого такого й не відбувається, — коли вона про це замислювалась, відразу розпускалися вузли, що зв’язували її думки, й вони починали працювати чимдалі швидше, чимдалі легше, з їхньою появою зринало дивовижне відчуття щастя й удачі, з їхніми напливами щоразу наставало осяяння, яке вражало її саму. Її почуття власної гідности поглибилось; успіхи, повірити в які вона колись навіть не зважилася б, були вже близько, за кілька кроків; на душі було як ніколи радісно, часом їй спадали на думку навіть досить сміливі жарти, і її захлюпувало щось таке, чого доти вона зроду за собою не помічала, — хвилі веселощів, ба навіть пустотливости. Вона почувалася немовби на вежі — в кімнаті з безліччю вікон. Та було в цьому й щось тривожне, лиховісне. Діотиму мучило невиразне, загальне, невимовне відчуття раювання, що прагло якихось дій, всебічної діяльности, але якої саме — цього вона навіть не годна була уявити. Вона, можна, мабуть, сказати, раптом усвідомила, що земна куля в неї під ногами обертається, й цього усвідомлення Діотима не могла позбутися; або що ці бурхливі процеси без конкретного змісту були такою самою перешкодою, як собака, що невідь звідки взявся й крутиться під ногами. Через це переміна, що сталася з нею без її очевидної згоди, Діотиму часом лякала, й загалом її стан нагадував скоріше ту світлу нервову сірість, яка становить колір ніжного, позбавленого важкості неба в тужливу годину нестерпної спеки.

Діотимине прагнення до ідеалу помалу зазнавало глибоких змін. Це прагнення ніколи досить чітко не відрізнялося від коректного захоплення великими речами, то був шляхетний ідеалізм, стримана піднесеність, а позаяк у наші суворі часи навряд чи хто-небудь знає, що воно таке, доведеться ще раз коротко на цьому спинитися. Діловим він не був, цей ідеалізм, тому що діловитість має ремісничу природу, а ремесло завжди неохайне; радше він мав щось від квітів у малярстві ерцгерцогинь, яким жодні інші моделі, крім квітів, не подобають, і для цього ідеалізму дуже прикметне було поняття «культура» — він почувався сповненим культури. Але його можна було назвати й гармонійним, тому що він відчував огиду до будь-якої неврівноважености, а завдання освіти вбачав у тому, щоб у різкі суперечності, якими, на жаль, багатий світ, унести гармонію; одне слово, він, либонь, не так уже й відрізнявся від того, що й нині ще — щоправда, тільки там, де дотримуються великих буржуазних традицій, — розуміють під чистим і добротним ідеалізмом, який-бо проводить дуже чітку різницю між предметами, його гідними, й тими, котрі його не гідні, і, з огляду на високу гуманність, у жодному разі не поділяє переконаности святих (а також лікарів та інженерів) у тому, що й моральні покидьки зберігають невикористану небесну теплотворну здатність. Якби колись Діотиму розбуркали посеред ночі й спитали, чого вона бажає, то вона, не довго думаючи, відповіла б, що любовна сила живої душі відчуває потребу прилучитися до всього світу; але, трохи очумавшись від сну, уточнила б свої слова, зауваживши, що в теперішньому світі, яким він став через гіпертрофію цивілізації й розуму, задля обережности говорити можна, навіть коли йдеться про піднесені натури, лише про певне прагнення, аналогічне любовній сназі. І вона справді так і думала б. Ще й нині є тисячі людей, які нагадують розпилювачів любовної снаги. Сідаючи за книжки, Діотима відгортала з чола свої чудові коси, прибираючи так логічного вигляду, й читала з усвідомленням відповідальности й прагненням зробити собі з того, що називала культурою, помічницю в своєму нелегкому суспільному становищі; отак вона й жила, по краплині витонченої любови роздаючи себе всім предметам, які цього заслуговували, осідаючи на них, мов пара від подиху, на певній відстані від себе, а самій їй лишалася, власне, тільки порожня пляшка тіла, що належала до хатнього начиння начальника відділу Туцці. Перед тим, як з’явився Арнгайм, це призвело врешті до тяжких нападів меланхолії — ще коли між своїм чоловіком і найяскравішим променем свого життя, паралельною акцією, Діотима стояла сама; але відтоді її стан якось дуже природно сформувався по-новому. Любовна снага потужно сконцентрувалася й, так би мовити, повернулася в тіло, а прагнення «аналогічне» обернулося на досить егоїстичне й однозначне. Уперше викликане кузеном уявлення, нібито вона ось-ось має здійснити якийсь вчинок і поміж нею й Арнгаймом має статися щось таке, чого вона ще не хотіла собі й уявляти, зробилося настільки яскравішим від решти уявлень, які захоплювали її доти, що вона мала достоту таке відчуття, немовби тепер з нею все діється вже не вві сні, а наяву. І порожнеча, властива такому пробудженню першої миті, також виникла в Діотимі саме внаслідок цього, а з описів вона пригадувала, що це — ознака зародження великих пристрастей. Багато чого з того, про що казав останнім часом Арнгайм, можна зрозуміти, здавалося їй, саме в такому сенсі. Його пояснення власної позиції, розмови про чесноти й обов’язки, потрібні йому в житті, були підготовкою до чогось невідворотного, й Діотима, озираючи все, що доти було її ідеалом, відчувала духовний песимізм дії; так людина, стоячи над спакованими валізами, кидає останній погляд на майже осиротілі вже кімнати, які роками були її пристановищем. Несподіваним наслідком усього цього стало те, що Діотимина душа, тимчасово опинившись без нагляду найвищих сил, поводилася, мов збитошний школяр, який бешкетує доти, доки на нього найде смуток через його безглузду свободу, і завдяки цій дивній обставині в її взаємини з рідним чоловіком, попри їхню чимдалі глибшу відчуженість, на короткий час ввійшло щось навдивовижу схоже коли й не на пізню весну кохання, то принаймні на суміш усіх його пір року.

А начальник відділу Туцці, цей приземкуватий чоловічок із приємним запахом смаглявої, сухої шкіри, не розумів, що діється. Йому вже кілька разів упадало в око, що при гостях дружина справляє враження якоїсь на диво замріяної, заглибленої в себе, неуважної і вкрай знервованої; вона й справді була знервована й водночас думками наче десь інде; та коли вони лишалися самі й він трохи несміливо, мовби сам не свій, підступав до неї, щоб поцікавитися про це, Діотима хтозна-чому раптом весело кидалася йому на шию й притискалася до його чола надзвичайно гарячими вустами, що нагадували щипці перукаря, коли той, закручуючи йому вуса, мало не торкався ними шкіри. Вона була неприємна, така несподівана ніжність, і він потай стирав її сліди, коли Діотима відверталася. Та коли він, бувало, хотів обійняти дружину або, що було особливо прикро, обіймав, вона роздратовано дорікала йому, що він ніколи її не кохав, а лиш накидається на неї, мов тварина, Що ж, певна міра чутливости й примхливости була, безперечно, властива образу жаданої жінки, який доповнював чоловіче єство і який Туцці створив собі ще з юности, й та одухотворена Грація, з якою Діотима подавала філіжанку чаю, брала до рук нову книжку чи висловлювала міркування з приводу чогось такого, в чому, на переконання її чоловіка, не здатна була нічого зрозуміти, щоразу захоплювала його своєю довершеною формою. Це діяло на нього, мов ненабридлива застільна музика, а таку музику Туцці страшенно любив; проте він твердо тримався, звісно, й того погляду, що коли музику відривають від їди (чи відвідин церкви) й намагаються культивувати її задля неї самої, то це вже — буржуазна зарозумілість, хоч і знав, що казати про це вголос не можна, та й узагалі ніколи такими думками аж так не переймався. Що ж він, отже, мав робити, коли Діотима то обіймала його, то роздратовано заявляла, нібито поруч із ним людина душевна не знаходить свободи, щоб піднестися до своєї істинної суті? А що можна було відповісти на вимоги на кшталт тієї, щоб він більше думав про глибини моря внутрішньої краси, ніж дбати про її, Діотимине, тіло? Або раптом виявлялося, що він має з’ясувати для себе різницю між еротикою, в якій вільно ширяє не обтяжений похіттю дух кохання, й сексуальністю. Усе це були, звичайно, книжні премудрості, з яких можна лише посміятися; одначе коли їх виголошує жінка, та ще й роздягаючись («З отакими повчаннями на вустах!» — додавав подумки Туцці), то вони обертаються на образи. Адже його уваги не уникло те, що спідня білизна в Діотими помітно прогресувала в бік легковажної екстравагантности. Діотима, звісно, завжди одягалася ретельно й зважено, адже її суспільне становище вимагало, щоб вона була й елегантна, й воднораз не конкурувала з вельможними дамами; однак у виборі білизни, що її гама сягала від поважної практичности до похітливої павутинности, тепер вона робила поступки на користь красі, яку колись назвала б негідною освіченої жінки. Та коли це впадало в око Джованні (Туцці звали Гансом, але зі стилістичних міркувань йому дали нове ім’я, співзвучне його прізвищу), вона червоніла до самих плечей і заходжувалася розповідати щось про пані фон Штайн, а та, мовляв, не поступалася навіть такому чоловікові, як Ґьоте! Отож начальнику відділу Туцці вже не доводилося в належний, на його думку, час відриватися від важливих, не пов’язаних з особистим життям державних справ і шукати супокою в лоні сім’ї; тепер, відчував він, свою волю йому диктувала дружина, й те, що колись чітко відділилось одне від одного — напруження розуму й заспокійливу впевненість тіла — він мусив знову просто-таки зводити до стомливої й трохи смішної єдности тієї пори, коли домагається свого новоженець; цим Туцці нагадував тетерука на токовищі або юнака, захопленого складанням віршів.

Навряд чи буде перебільшенням сказати, що іноді в глибині душі це викликало в нього справжню відразу, й тому суспільний успіх, якого в цей час домоглася дружина, завдавав йому мало не болю. Діотима здобула загальну прихильність, а це начальник відділу Туцці за будь-яких обставин поважав так, що боявся видатись чоловіком обмеженим, якщо на незрозумілі йому дружинині примхи спробує відповісти владним окриком чи надто різкою насмішкою. Помалу він збагнув, що бути чоловіком відомої жінки — це мученицькі страждання, які потрібно якомога приховувати, й що в певному розумінні це нагадує кастрацію внаслідок нещасливого випадку. Він докладав великих зусиль, щоб цього ніхто не завважив, нечутно й непомітно з’являвся й зникав, загорнувшись у хмару люб’язної офіційної непроникности, коли в Діотими бували гості чи тривали які-небудь обговорення, при нагоді чемно робив ввічливо-корисні чи й іронічно-втішливі зауваження, жив, здавалося, своїм життям у замкненому, але дружньому сусідньому світі, ніколи не мав, здавалося, незгод з Діотимою, час від часу, коли вони лишалися вдвох, навіть давав їй дрібні доручення, на людях демонстрував прихильне ставлення до візитів Арнгайма в свій дім, у вільні від важливих службових турбот години вивчав Арнгаймові писання й ненавидів авторів таких писань, вбачаючи в них причину своїх страждань.

Бо це було питання, до якого головне питання — в чому полягала причина Арнгаймових візитів до них додому – тепер час від часу зводилося: чому Арнгайм писав? Писання — це особлива форма базікання, а чоловіків-базік Туцці не міг терпіти. Вони викликали в нього гаряче бажання стиснути щелепи й сплюнути крізь зціплені зуби, як ото роблять моряки. Були щодо цього, звісно, й винятки, з якими він рахувався. Туцці знав кількох високих чинів, котрі, вийшовши на пенсію, опублікували свої спогади, а також таких, котрі часом пописували до газет; він пояснював це тим, що чиновник пише лише тоді, коли невдоволений або якщо він юдей, позаяк юдеї, на його переконання, люди марнославні й завжди невдоволені. Крім того, книжки про свій життєвий досвід писали великі практичні діячі — але вже на схилі віку, та й то в Америці або, у крайньому разі, в Англії. До того ж у сфері літератури Туцці був чоловік освічений і, як усі дипломати, віддавав перевагу мемуарам, де можна запозичити мудрих висловів і повчитися пізнавати людей; але ж недарма, либонь, нині таких книжок уже не пишуть, і йдеться тут, мабуть, про якусь застарілу потребу, відсталу від доби нової діловитости. Нарешті, пишуть і через те, що така в людей професія; цілком і повністю Туцці визнавав це в тому разі, якщо пером ти достатньо заробляєш або якщо підпадаєш під усе ж таки наявне поняття «письменник»; він сприймав до певної міри як честь те, що в його домі крутилися вершки цієї професії, й досі вважав належними до неї письменників, котрих міністерство чужоземним справ підгодовувало зі свого таємного фонду, призначеного для підкупу продажних журналістів, хоча й «Іліаду», й Нагірну проповідь, речі, як-не-як, глибоко ним шановані, він, не довго думаючи, теж зарахував би до цих досягнень, появу яких можна пояснити добровільною чи вимушеною професійною працею. Тільки чого б то такий чоловік, як Арнгайм, хто жодної, жоднісінької потреби в цьому не мав, так багато писав? Ось де, як підозрював — надто тепер — Туцці, була зарита собака, й докопатися до неї він хоч убий не міг.

79. Солиман кохає

Тим часом Солиман, маленький раб-негр чи й син негритянського князя, переконав Рахель, маленьку покоївку чи й Діотимину подругу, що треба стежити за подіями в домі, щоб, коли настане слушна година, не дати Арнгаймові здійснити його темні замисли. Правильніше сказати, переконати він її не переконав, але тепер вони пильнували, мов двоє змовників, і, коли хто-небудь приходив, щоразу підслуховували під дверима. Солиман страшенно багато розповідав про кур’єрів, що їздили туди-сюди, й про якихось підозрілих людей, які крутилися в готелі біля його господаря, й навіть виявив готовність заприсягти африканською княжою клятвою в тому, що розкриє таємницю всього цього; а полягала та африканська княжа клятва в тому, що Рахель, коли Солиман почне виголошувати свою врочисту обітницю, покладе свою руку поміж Гудзиків його куртки й сорочки на його голі груди, а він те саме зробить з Рахель; але дівчина не схотіла. І все ж маленька Рахель, яка мала право вдягати й роздягати свою господиню й на її прохання телефонувати, Рахель, крізь чиї пальці щоранку й щовечора перетікали чорні Діотимині коси, в чиї вуха тим часом лилися її золоті слова, ця маленька шанолюбка, що, відколи розпочалася паралельна акція, жила на верхівці колони й щодня трепетала від струмів обожнювання, які линули від її очей до богорівної жінки, — Рахель з певного часу тішилася тим, що за цієї жінкою просто шпигувала.

Крізь прочинені двері до суміжних кімнат, або крізь шпарину в дверях, що їх повільно хто-небудь причиняв за собою, або просто неквапно пораючись поблизу, вона підслуховувала Діотиму й Арнгайма, Туцці й Ульріха і ревно пильнувала за поглядами, зітханнями, цілуванням рук, словами, сміхом, жестами, що були немовби клаптики розірваного важливого паперу, якого їй не щастило скласти докупи. Та особливі можливості відкривала перед дівчиною невеличка замкова шпарина, навдивовижу разюче нагадуючи їй про той давно забутий час, коли вона втратила честь. Погляд проникав далеко у глибину кімнати; люди плавали там, розпавшись на двовимірні частини, й тісні рамки слів уже не обрамляли голосів, що котилися позбавленим змісту гомоном; сором’язливість, повага й захват, якими Рахель була прив’язана до цих людей, у такі хвилини зазнавали бурхливого розпаду, і це збуджувало так само, як коли коханий усім своїм єством раптом проникає в кохану так глибоко, що темніє в очах і за запнутою завіскою шкіри спалахує світло. Маленька Рахель сиділа навпочіпки перед замковою шпариною, чорна сукня напиналася на її колінах, на шиї й на плечах, а поруч сидів навпочіпки Солиман у лівреї, нагадуючи гарячий шоколад у темно-зеленій філіжанці; час від часу він швидким рухом руки, яка на мить завмирала, потім до самих пучок розслаблялася й нарешті, ніжно затримавшись, відпускала на волю і їх, хапався за плече, за коліно чи за спідницю Рахель, коли втрачав рівновагу. Хлопець не міг стриматися, щоб не захихотіти, й Рахель приставляла свої м’якенькі пальчики до пругких подушечок його губів.

До речі, Солиман, на відміну від Рахель, у Соборі нічого цікавого не бачив і як тільки міг ухилявся від того, щоб разом із нею прислуговувати гостям. Йому краще було супроводжувати Арнгайма, коли той приходив з візитом сам. Щоправда, тоді Солиманові доводилося сидіти на кухні й очікувати, коли звільниться Рахель, і кухарка, яка так мило бесідувала з ним першого дня, злилася, бо відтоді йому наче одібрало мову. Але Рахель ніколи не мала часу засиджуватись на кухні, й коли вона знову зникала, кухарка, ця дівка, якій було вже за тридцять, заходжувалася по-материнському догоджати Солиманові. Накинувши на своє шоколадне обличчя вкрай зневажливий вираз, він якийсь час терпів її, потім зазвичай уставав і, вдаючи, нібито щось забув чи шукає, замислено зводив очі на стелю, а тоді повертався спиною до дверей і починав задкувати — просто ніби лише для того, щоб так краще розгледіти стелю; кухарка розгадувала цю незграбну гру відразу, щойно він підводився й закочував білки очей, але, розчарована й охоплена ревнощами, прикидалася, начебто їй усе це байдуже, й Солиман зрештою також кинув навіть намагатися ламати цю комедію, що стала вже немовби скороченим ритуалом, внаслідок якого він опинявся на порозі світлої кухні й ще трохи затримувався там з якомога невимушенішим виглядом. Кухарка, на зло йому, в його бік уже й не дивилися. Солиман вислизав задки, мов темна тінь у темну воду, до похмурого передпокою, без будь-якої потреби ще хвильку прислухався, а тоді раптом заходжувався чудернацькими стрибками шастати в чужому помешканні, шукаючи Рахель.

Начальник відділу Туцці вдома ніколи не бував, а Діотими й Аргнайма Солиман не боявся, знаючи, що ті двоє чують лише одне одного. Про всяк випадок він кілька разів навіть спробував був щось перекинути, але цього ніхто не помітив. Він був господар у всіх кімнатах, як олень у лісі. Кров била з його голови, мов роги з вісімнадцятьма кинджально гострими відростками. Вістря тих рогів чіплялися за стіни й стелю. У цьому домі зазвичай запинали фіранки в усіх кімнатах, коли в них саме нікого не було, щоб від сонця не вицвітали меблі, й Солиман, розмахуючи руками, пробирався крізь півсутінки, наче крізь лісову гущавину. Він робив це залюбки, аж надто вигинаючись і звиваючись усім тілом. Він прагнув насильства. Цей розбещений жіночою увагою хлопчина насправді ще ніколи не мав справи із жінкою, а лише довідався про розпусту європейських хлопців, і його жадання лишалися ще такою мірою не погамовані досвідом, такою мірою нестримні й розпорошені у своєму паланні, що його пожадливість, щойно він бачив кохану, не знала, чим себе потамувати — кров’ю Рахель, її цілунками чи заціпенінням кожнісінької жилки в його тілі.

Хай би там де ховалася Рахель, Солиман зненацька вигулькував перед нею й усміхався, радий, що його хитрість удалася. Він перепиняв дівчині шлях, і для нього не були священні ні господарів кабінет, ні Діотимина спальня; він виринав із-за штор, письмового столу, шаф і ліжок, і в Рахель щоразу завмирало серце від такого зухвальства й від небезпеки, що їм загрожувала, тільки-но півсутінь раптом де-небудь зливалася з чорномазим обличчям, на якому білизною світилися два разки зубів. Та щойно Солиман опинявся перед реальною Рахелью, над ним брала гору порядність. Адже ця дівчина була від нього багато старша й така гарна, мов свіжовипрана дорога чоловіча сорочка, яку важко зіпсувати відразу, хоч би як ти цього хотів, і взагалі Рахель була просто така реальна, що при ній тьмяніли будь-які фантазії. Вона дорікала йому за таку невихованість і вихваляла Діотиму, Арнгайма й честь брати участь у паралельній акції; а Солиман щоразу приносив їй який-небудь подаруночок — то квітку (він висмикував її з букета, якого його господар посилав Діотимі), то сиґарету, що її вкрав удома, то пригорщу цукерок, прихоплених мимохідь десь із вази; передаючи Рахель свій презент, він лише стискав їй пальці й прикладав її долоню до свого серця, що палало в його чорному тілі, мов червоний смолоскип серед темної ночі.

А одного разу Солиман проник до Рахель навіть у її комірчину, де дівчині суворо наказала сидіти за якимсь шитвом Діотима, бо напередодні, коли приходив Арнгайм, господині заважав гармидер у передпокої. Перше ніж сісти під домашній арешт, Рахель хутенько пошукала Солимана, однак ніде не знайшла, а коли ступила засмучена до своєї кімнатки, він, сяючи, вже сидів на її ліжку й дивився на неї. Дівчина застигла, не зважуючись причинити за собою двері, але Солиман підхопився й зробив це сам. Потому понишпорив у себе в кишенях, дістав якусь річ, здмухнув із неї порох і, мов гаряча праска, наблизився до дівчини.

 — Дай руку! — звелів він.

Рахель послухалася. Солиман, тримаючи в долоні кілька строкатих запонок, спробував прикріпити їх до закарвашів її сукні. Рахель подумала, що запонки скляні.

 — Коштовне каміння! — гордо пояснив він.

Ці слова викликали в дівчини лихе передчуття, й вона хутко висмикнула руку. Ні про що таке вона не подумала, ні; у сина африканського князя, навіть коли цього сина викрали, могли ще лишитися кілька потай зашитих у сорочку коштовних камінців, про таке нічого певного не знаєш; але цих запонок вона мимоволі злякалася, так ніби Солиман давав їй отруту, і всі оті квітки й цукерки, які він приносив доти, враз видалися їй дуже дивними. Вона притисла руки до себе й звела на хлопця розгублений погляд. Рахель відчувала, що має сказати йому щось серйозне; вона була старша від нього й служила в добрих людей. Але цієї хвилини на думку їй спадали тільки такі вислови, як «Живи чесно — довше проживеш» та «Завжди будь вірний і правдивий!» Вона зблідла; все це здалося їй надто простим. Свою життєву мудрість вона здобувала в батьківському домі, і то була мудрість сувора, така сама прекрасна й проста, як давнє домашнє начиння, однак пуття з неї було не багато, бо такі вислови складалися лише з одного-однісінького речення, а далі стояла крапка. І цієї хвилини Рахель такої дитячої мудрости соромилась, як соромляться старих, заношених речей. Про те, що стара скриня, яка стоїть на горищі в бідняків, через сто років стає прикрасою в салоні багатіїв, Рахель не знала і, як усі чесні, прості люди, захоплювалася новим плетеним стільцем. Тому дівчина намагалася знайти у себе в пам’яті уроки свого нового життя. Та хоч скільки чудових сцен кохання й жахів пригадувала вона з книжок, що їх давала їй Діотима, жодна з них не була саме така, яка знадобилася б їй тут, усі гарні слова й почуття були невіддільні від своїх власних обставин і підходили до її обставин так само мало, як випадковий ключ до чужого замка. Те саме стосувалося й прекрасних висловів та повчань, що їх для неї не шкодувала Діотима. Рахель відчувала, як довкола неї клубочиться гарячий туман, і ладна була заплакати. Нарешті вона різко кинула:

 — Я у своїх господарів не краду!

 — Чому? — показав зуби Солиман.

 — Я такого не роблю!

 — Я не крав. Це моє! — вигукнув Солиман.