— У цього округлого створіння вдача істерична. Сьогодні воно вдає із себе буржуазну матір-годувальницю. Тоді світ був безсердечний і холодний, як зла дівка. А ще за кілька тисяч років доти він хизувався задушливими папоротевими лісами, гарячими болотами й демонічними тваринами. Не можна сказати, що він розвивався в бік удосконалення чи в якому насправді стані він тепер. Те саме стосується і його дитяти — людства. Ви лишень уявіть собі той одяг, в якому тут, де ми оце стоїмо, у плині часу стояли люди. Якщо послуговуватися термінологією божевільні, то все це нагадує затяжні невідчепні ідеї з раптовим падінням у маячний стан, після виходу з якого в людини з’являється нове уявлення про світ. Отже, реальність, як бачите, сама себе скасовує!
— Хочу сказати вам іще дещо, — по хвилі почав Ульріх усе спочатку. — Відчуття твердого Грунту під ногами й міцної шкіри на тілі, таке природне для більшости людей, у мене розвинене не дуже. Пригадайте себе в дитинстві: це — суціль м’який жар. А згодом — дівчинка-підліток, в якої вуста пекло від палкого бажання. Принаймні в мені щось повстає проти того, щоб вершиною цього розвитку вважати так званий зрілий вік. У певному сенсі він — вершина, але в іншому — ні. Якби я був мирмелеоніною, цією схожою на бабку личинкою мурашиного лева, то страшенно жахався б того, що рік тому мав вигляд чималого сірого мирмелеона, мурашиного лева, який живе на самісінькому дні ямки край лісу, пересувається задки й, зарившись у пісок, своїми невидимими клішнями хапає за талію мурашок після того, як доведе їх до знемоги, обстрілявши із засідки піщинками. І точнісінько так само на мене іноді наводить справжній жах моя молодість, хоч бабкою я був скоріше тоді, а тепер ось — чудовисько.
Ульріх і сам до пуття не знав, чого домагався. Про мирмелеона й мирмелеоніну він згадав, певною мірою мавпуючи освіченого всезнайку Арнгайма. Але на язику в нього так і крутилося: «Подаруйте мені обійми, просто так, з люб’язности. Ми ж бо — рідня, не зовсім чужі люди, хоч аж ніяк і не зовсім одне ціле; принаймні це — цілковита протилежність гідним і статечним взаєминам».
Та Ульріх помилявся. Діотима була з тих людей, котрі собою задоволені й тому на окремі свої вікові сходинки дивляться як на суцільні сходи, що ведуть знизу вгору. Отож із того, що казав Ульріх, вона нічого не розуміла, до того ж не знала, чого він не казав. Але тим часом вони дійшли до машини, і Діотима заспокоїлась; тепер вона знову сприймала його слова як знайому балаканину: вони її то розважали, то дратували й більшої уваги, ніж погляду скоса, в неї не викликали. Цієї хвилини Ульріх і справді не мав на неї жодного впливу, він лише повертав її до тями. Легенька хмаринка збентеження, що піднялася була з якогось куточка в її серці, розвіялась і обернулася на суху порожнечу. Діотима вперше, мабуть, виразно й твердо усвідомила, що її взаємини з Арнгаймом рано чи пізно поставлять її перед вибором, який може змінити все її життя. Не сказати, що тепер вона відчула себе щасливою, однак усвідомлення цього набуло ваги гір, що з усією очевидністю постали перед її очима. Слабість минула. Оте «не робити того, чого хочеться» на мить сяйнуло вкрай безглуздим блиском, якого вона вже не розуміла.
— Арнгайм — цілковита протилежність мені; він завше переоцінює щастя, яке випадає на долю часу й простору, коли вони сходяться з ним тут і тепер, — зітхнув Ульріх і всміхнувся, відчуваючи природну потребу якось завершити те, про що казав.
Однак до розмови про дитинство він також уже не повернувся, і про його чуттєвий світ Діотима так нічого й не довідалась.
70. Клариса приходить до Ульріха, щоб розповісти йому про одну історію
Відомий художник ван Гельмонд мав особливий хист переробляти інтер’єри давніх замків; але найґеніальнішим його творінням була його донька Клариса, яка одного дня несподівано прийшла до Ульріха.
— Тато послав мене спитати, — сказала вона, — чи не скористався б ти своїми прекрасними зв’язками серед аристократії трохи і в його інтересах. — Вона з цікавістю роззирнулася в кімнаті, рвучко сіла у крісло, а на друге кинула свого капелюшка. Потому простягла Ульріхові руку.
— Твій тато мене переоцінює, — почав був Ульріх, але Клариса урвала його:
— Ох, дурниці! Ти ж бо знаєш, старому весь час потрібні гроші. Справи йдуть уже не так, як колись! — Вона засміялась. — А в тебе тут так елеґантно! Дуже мило. — Гостя знов озирнула кімнату, потім перевела погляд на Ульріха; у тому, як вона трималася, було щось від зворушливої невпевнености цуценяти, якому шкребе за душу нечисте сумління. — Одне слово, — мовила вона, — якщо зможеш, то зробиш! А ні, то й ні! Я йому, звісно, пообіцяла. Але я прийшла з іншої причини; своїм проханням тато навів мене на одну думку. У нас у сім’ї, бач, дещо сталось. І мені хотілося б почути про це твою думку. — Її повіки й вуста затремтіли, на хвилю завагалися, потім вона рвучко подолала першу перешкоду. — Що постане в твоїй уяві, коли я скажу: «Лікар з питань краси»? Художник — це лікар з питань краси.
Ульріх її зрозумів; він знав дім її батька й матері.
— Отже, темно, шляхетно, фешенебельно, пишно, м’яка мебля, китички й султанчики, — провадила Клариса. — Тато художник, художник — це своєрідний лікар з питань краси, і знатися з нами у вищому товаристві завжди вважали таким самим шиком, як їздити на курорт. Ти розумієш. І тато вже давно заробляє переважно на опорядженні палаців та заміських замків. Чи знаєш ти Пахгофенів?
Це була патриціанська родина, але Ульріх її не знав, лише таку собі панну Пахгофен кілька років тому бачив якось у товаристві Клариси.
— Ми з нею товаришували, — пояснила Клариса. — Їй було тоді сімнадцять років, а мені — п’ятнадцять. Тато мав перебудовувати й опоряджати замок.
-?
— Їхній, звісно, пахгофенський. Нас усіх запросили в гості. Першого разу з нами був і Вальтер. І Майнгаст.
— Майнгаст? — Ульріх не знав, хто такий Майнгаст.
— Ну звісно, ти ж бо його теж знаєш; Майнгаст, який потім виїхав до Швейцарії. Він тоді ще не став філософом, а оббивав пороги в усіх сім’ях, де були доньки.
— Мені він ніколи не траплявся, — констатував Ульріх, — але тепер я, здається, знаю, хто це.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Людина без властивостей. Том 1» автора Роберт Музіль на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга Триває те саме“ на сторінці 43. Приємного читання.