Розділ «Частина друга Триває те саме»

 — Цілком поділяю вашу думку, — поквапився відповісти Ульріх. — Ні до чого іншого хисту мені не бракує так, як до себе самого.

 — Ви весь час жартуєте замість того, щоб присвятити себе життю, — зауважила Діотима, усе ще гніваючись на нього за оті теки з пропозиціями.

 — Арнгайм стверджує протилежне. Каже, що я відчуваю потребу робити з власних думок надто глибокі висновки про життя.

 — Ви все жартуєте й любите заперечувати; вас завше тягне до неможливого, й ви уникаєте будь-якого реального рішення, — констатувала Діотима.

 — Просто я переконаний, — відказав Ульріх, — що думки плинуть своїм руслом, а реальне життя — своїм. Адже нині вони перебувають на надто різних рівнях. Нашому мозку — кілька тисяч років, та якби він продумував усе лише до половини, а про другу половину забував, то реальність була б його точним віддзеркаленням. Їй можна лише закинути брак духовности.

 — Чи не означає це надто полегшити собі завдання? — спитала Діотима, не маючи наміру образити Ульріха, а просто поглядаючи на нього так, як гора поглядає на невеличкий струмок біля свого підніжжя. — Арнгайм теж полюбляє теорії, але, гадаю, він мало що прийме на віру, не перевіривши цього з усіх боків. Чи не здається вам, що сенс будь-якого мислення полягає в здатності зосередитись на його практичному застосуванні?

 — Ні, — мовив Ульріх.

 — Цікаво, що вам відповів Арнгайм?

 — Сказав, що дух нині — безвладний споглядач реальних процесів, бо він, мовляв, ухиляється від великих завдань, які ставить життя. Арнгайм закликав мене придивитись до того, про що розводяться мистецтва, яка дріб’язковість панує в церквах, які вузькі навіть обрії вчености! І порадив подумати про те, що землю тим часом просто-таки ділять. Потім заявив, що саме про це й хотів зі мною порозмовляти!

 — І що ж ви відповіли? — нетерпеливилася Діотима, здогадавшись, як їй здавалося, що Арнгайм хотів дорікнути кузенові за його байдужість до питань паралельної акції.

 — Я відповів, що саме здійснення завжди приваблює мене менше, ніж нездійснене, при цьому я маю на увазі не лише нездійсненне, скажімо, в майбутньому, але такою самою мірою й те, що пропущено й уже минуло. Мені здається, суть нашої історії в тому, що ми щоразу, здійснивши невеличку частину якої-небудь ідеї, на радощах більшу її частину лишаємо незавершеною. Прекрасно поставлені цілі — це зазвичай споганені начерки ідей; а втім, і прекрасні особистості також; так я йому й сказав. У нас виявився досить різний підхід до речей.

 — Ви поводились, як задерика! — ображено кинула Діотима.

 — Зате він сказав мені, ким я йому здаюся, коли відмовляюсь від активних зусиль задля якогось там ґенерального впорядкування незавершених думок. Хочете, й вам скажу? Людиною, котра лягає спати на землю поряд із постеленим для неї ліжком. Це, мовляв, — марнування енергії, тобто щось навіть, із фізичного боку, аморальне, коли йдеться особисто про мене, додав він. Арнгайм силкувався все ж таки втовкмачити мені, що великомасштабних духовних цілей можна досягти, лише враховуючи нинішнє співвідношення економічних, політичних і, не в останню чергу, духовних сил. Сам він вважає, що етичніше було б це співвідношення використовувати, ніж ним нехтувати. Ох, як же він мене допікав! Обізвав дуже великим активістом в обороні — в обороні, зведеній судомою. Гадаю, він має якусь не зовсім добропристойну причину домагатися моєї уваги!

 — Він хоче вам допомогти! — осудливо вигукнула Діотима.

 — Та ні, — відказав Ульріх, — Я, мабуть, — лише невеличкий камінчик, а ось він нагадує розкішну, опуклу скляну кулю. Одначе я маю таке враження, що він мене боїться.

На це Діотима нічого не відповіла. Розповідав Ульріх, може, й надто самовпевнено, але їй спало на думку, що розмова, яку він оце переказав, була не зовсім така, якою здалася їй зі слів Арнгайма. Це Діотиму навіть стривожило. Хоча на інтриґи вона вважала Арнгайма анітрохи не здатним, Ульріх здобув у її очах все ж таки більшу довіру, і вона звернулася до нього із запитанням, що ж він порадить їй робити з ґенералом Штумом.

 — Тримати на відстані! — відповів Ульріх, і Діотима не змогла не дорікнути собі за те, що ці слова припали їй до вподоби.

67. Діотима й Ульріх

На цю пору Діотимине ставлення до Ульріха завдяки їхнім зустрічам, що ввійшли вже у звичку, помітно поліпшилось. Їм часто доводилося разом робити візити, і він приходив до неї по кілька разів на тиждень, до того ж нерідко без попередження й невчасно. За таких обставин обом було зручно здобувати вигоду зі своїх родинних зв’язків і по-сімейному пом’якшувати суворі світські приписи. Діотима приймала Ульріха не завжди у вітальні й у строгому — від зібраних у вузол кіс до подолу — панцирі, а інколи й у легкому домашньому безладі, хоч безлад цей був, утім, досить обережний. Між ними виникла своєрідна єдність, що виявлялася переважно у формі спілкування; але форми впливають на внутрішній зміст, і почуття, з яких ці форми народжуються, можуть від них і прокидатись.

Надзвичайна врода Діотими іноді проймала Ульріха до глибини єства. Тоді вона бачилася йому молодою, високою, повною, породистою телицею, що впевнено стоїть на ногах і пильно придивляється до сухої трави, пощипуючи її. Тож навіть у такі хвилини він поглядав на неї не без тієї ущипливої іронії, яку породжувала глибока злість і яка порівняннями з тваринного світу помщалася Діотиминій духовній шляхетності; та злість була спрямована не так проти цієї дурненької цяці, як проти школи, де її старання мали успіх. «А якою милою вона була б, — міркував він, — якби виявилася неосвіченою, недбалою й такою добродушною, яким завжди буває велике, тепле жіноче тіло, коли воно не забиває собі голову ніякими винятковими ідеями!» Отак знаменита дружина начальника відділу Туцці, про якого ходило стільки всіляких перегудів, вислизала зі свого тіла, й зоставалося лише воно саме, мов сон, що разом із подушками, ліжком і тим, кому він сниться, обертається на білу хмарину, зовсім самотню на світі зі своєю ніжністю.