Розділ «Частина друга Триває те саме»

41. Рахель і Діотима

Невдовзі після цього в Діотими відбулося перше велике засідання з приводу вітчизняної акції.

Суміжну із салоном їдальню перетворили на залу для нарад. Обідній стіл розсунули, накрили зеленим сукном і поставили посередині. Перед кожним місцем лежали аркуші міністерського паперу кольору слонової кістки й олівці різної твердости. Сервант винесли. Усі кутки в кімнаті були порожні й мали строгий вигляд. Стіни — шанобливо голі, якщо не рахувати портрета його величности, якого почепила сама Діотима, й портрета жінки в корсажі, колись привезеного звідкись паном Туцці, коли він ще працював консулом; а втім, на цьому портреті цілком могла бути зображена і яка-небудь прародичка. Діотимі аж-аж-аж як кортіло поставити на чолі столу ще й розп’яття, але начальник відділу Туцці її висміяв, перше ніж, із міркувань такту, вийшов з дому.

Адже паралельна акція мала розпочатись у цілком приватній атмосфері. Не прийшли ні міністри, ні високі чиновники; не було й політиків; так воно замислювалося; для початку треба було зібрати в дуже вузькому колі лише самовідданих слуг ідеї. Очікували на голову Державного банку, пана Гольцкопфа й барона Виснєчкі, кількох паній з вищої аристократії, відомих діячів громадських доброчинних організацій, а також, згідно з принципом графа Ляйнсдорфа «власність і освіченість», представників вищих шкіл, мистецьких об’єднань, промисловости, місцевого домоволодіння й церкви. Урядові інстанції доручили представляти себе непомітним молодим чиновникам, які за світськими мірками вписувалися в це коло й мали довіру свого начальства. Такий склад відповідав бажанню графа Ляйнсдорфа, який хоч і мріяв про те, щоб почуття йшли без примусу з гущі народу, однак, враховуючи досвід з отими чотирма пунктами, задля душевного спокою все ж таки волів знати, з ким маєш до діла.

Маленька покоївка Рахель (її господиня переклала це ім’я досить вільно французькою й вимовляла «Рашель») уже від шостої ранку не присідала. Вона розсунула великого обіднього стола, приставила до нього два ломбардні столики, накрила все зеленим сукном, дуже ретельно витерла пил і за кожну з цих обтяжливих робіт бралася із світлим захватом. Напередодні ввечері Діотима сказала їй: «Завтра в нас, мабуть, творитиметься світова історія!» І все тіло Рахель палало від щастя жити в домі, де відбуваються такі події, що неабияк промовляло на користь цього засідання, бо тіло Рахель під чорненькою сукенкою було чарівне, мов майсенська порцеляна.

Рахель мала одинадцять років і вірила в дива. Народилася вона в Галичині, в якійсь гидкій хижі, де на одвірку висіла стяжка паперу з текстом із тори, а крізь шпарини в підлозі вибивалася земля. Її прокляли й вигнали з дому. Мати зробила тоді безпорадну міну, а сестри й брати боязко шкірились. Благаючи, Рахель повзала навколішки, й від сорому в неї розривалося серце, проте дівчині нічого не помогло. Її спокусив один безсовісний парубок, вона вже й забула як; їй довелося народжувати в чужих людей, а потім покинути рідні місця. І Рахель виїхала; у брудному дерев’яному ящику під вагоном, де вона влаштувалася, з нею котився відчай; виплакавши всі сльози, вона побачила перед собою столицю, куди, гнана якимсь інстинктом, утекла, лише як величезний вогненний мур; на нього їй хотілося кинутись, щоб померти. Але той мур — о диво дивне! — розімкнувся й прийняв її; відтоді на душі в Рахель завжди було так, немовби вона живе всередині якогось золотого полум’я. Випадок привів її в дім Діотими, і ця втечу з батьківського дому в Галичині сприйняла як щось дуже природне, коли вже дівчинка зрештою потрапила до неї, Діотими. Іноді вона розповідала малій, коли вони познайомилися ближче, про високопоставлених і знаменитих людей, що бували в домі, де «Рашель» мала честь їм прислуговувати; Діодима вже навіть дещо довірила їй про паралельну акцію, адже так радісно було бачити, як на кожну новину в Рахель спалахували зіниці, схожі на золоті дзеркала, що випромінювали зображення господині.

Бо хоч батько й прокляв маленьку Рахель через якогось там безсовісного парубка, вона була все ж таки дівчина добропристойна й любила в Діодимі просто-таки все: м’які темні коси, які вона мала щастя вранці й увечері розчісувати, сукні, що їх допомагала господині вдягати, китайські лаковані дармовисики й індійські різьблені столики, розкидані повсюди книжки чужоземними мовами, де вона не розуміла жодного слова; любила вона й пана Туцці, а віднедавна й отого набоба, який відвідав її ласкаву пані вже на другий день — тепер вона той другий називала першим — після свого приїзду. Рахель дивилася на нього в передпокої з таким осяйним захватом, з яким дивляться на християнського Спасителя, що вийшов зі своєї золотої гробниці, й засмучувало її лиш одне: те, що набоб, аби засвідчити повагу до її господині, не брав із собою свого Солимана.

Але сьогодні Рахель, коли осьдечки, поряд відбувалася така світова подія, була певна: має статися щось важливе й для неї самої, і сподівалася, що на цей раз Солиман, мабуть, усе ж таки прийде в товаристві свого господаря, як того й вимагає нинішня врочиста подія. Це очікування, однак, аж ніяк не було головним, а було тільки належною зав’язкою, вузлом чи інтриґою, неодмінними в усіх романах, на яких виховувалась Рахель. Бо дівчина мала право читати всі романи, що їх уже відкладала Діотима, як мала право перешивати на себе білизну, коли господиня її вже не носила. Кравцювати й читати для Рахель було звичним ділом, це був її юдейський спадок, та коли в руках у неї опинявся роман, що його Діотима називала їй великим мистецьким твором — а такі Рахель любила читати найдужче, — то перипетії в ньому вона сприймала, звичайно, лише так, як споглядають бурхливі події з великої відстані або в чужій країні; її цікавив, ба навіть захоплював незрозумілий їй рух, але втручатися в нього вона не могла, і саме це приваблювало її найдужче. Коли її посилали по що-небудь на вулицю чи коли до них приходили вельможні гості, вона так само тішилася величною й хвилюючою атмосферою імперського міста, просто-таки незбагненною безліччю блискучих деталей, до яких вона була причетна вже через те, що їй дісталося привілейоване місце в їхній гущі. Розуміти це глибше Рахель зовсім не хотіла; просту свою юдейську освіту, мудрі слова, почуті в батьківському домі, вона від злости забула й не потребувала їх так само, як квітка не потребує ложки й виделки, щоб живитися соками землі й повітря.

І ось тепер вона ще раз зібрала всі олівці й заходилася обережно стромляти їх блискучими вістрями до невеличкої машинки, яка стояла на ріжку столу й, коли покрутити її за ручку, стругала дерево так досконало, що, коли спробувати зробити це вдруге, від олівця вже не відпадало жодного волоконця; потому дівчина знов розклала олівці біля м’яких, мов оксамит, аркушів паперу, — по три різних біля кожного аркуша, — й на думку їй спало, що ця досконала машинка, яку їй довірили обслуговувати, походить з Міністерства чужоземних справ та Імператорського дому, бо саме звідти напередодні ввечері її приніс слуга разом з олівцями й папером. Тим часом настала сьома година; Рахель хутко окинула ґенеральським поглядом усі дрібниці й поквапилася з кімнати, щоб розбудити господиню, бо вже на чверть по десятій було призначено засідання, а Діотима, коли господар пішов, ще ненадовго лишилася в ліжку.

Такі ранки з Діотимою давали Рахель виняткову радість. Словом «любов» її не означити; скоріше тут пасує «побожна шанобливість»; розуміти її потрібно так, що людину сповнює глибока, неймовірна шанобливість до когось іншого, вона заповнюю просто всю її душу, й там уже не лишається місця навіть для неї самої, для людини. Після тієї пригоди на батьківщині Рахель мала тепер уже півторарічну доньку й щомісяця, кожної першої неділі, акуратно віддавала жінці, яка виховувала дівчинку, велику частину своєї платні; того ж таки дня вона й зустрічалася з дитиною; та хоча своїми материнськими обов’язками Рахель і не нехтувала, вона вбачали в них лише покару, заслужену в минулому, і почуття її знову стали почуттями дівчини, цнотливу плоть якої ще не відкрило кохання. Рахель ступила до Діотиминого ліжка, і її погляд святобливо — так альпініст зводить очі на снігову вершину, що здіймається з уранішніх сутінків у першу блакить, — ковзнув плечем господині, перше ніж її пальці торкнулися перламутрово-ніжного тепла шкіри. Потім дівчина з насолодою вдихнула тонкі й складні пахощі руки, що сонно вистромилася з-під ковдри, даючи себе поцілувати (на ній ще лишився запах парфумів учорашнього дня, а також випари нічного спокою); нарешті Рахель підставила голій ступні, що сліпо обмацувала підлогу, пантофлю й перехопила вже трохи пробуджений погляд. Чуттєвий доторк до цього чарівного жіночого тіла не був би для неї, однак, таким прекрасним, якби всю її не пронизувало усвідомлення моральної значущости Діотими.

 — Чи поставила ти для його ясновельможности стільця з поруччям? А на столі там, де сидітиму я, срібного дзвоника? А там, де сидітиме секретар і вестиме протокол, чи поклала дванадцять аркушів паперу? І шість олівців, Рашель, шість, а не три перед місцем секретаря? — допитувалась Діотима.

Після кожного з цих запитань Рахель ще раз перелічувала подумки на пальцях усе, що зробила, й від шанолюбства лякалася так, немовби стояло питання життя і смерти. Нарешті господиня накинула халатика й рушила до кімнати, де мало проходити засідання. Її метод виховання «Рашель» полягав у тому, що вона, хай там що робила чи лишала недоробленим покоївка, щоразу нагадувала їй: це потрібно розглядати не тільки як справу особисту, потрібно не забувати й про її загальне значення. Коли Рахель розбивала склянку, то «Рашель» довідувалася, що ця шкода сама собою зовсім невелика, але ж прозоре скло — символ повсякденних дрібних обов’язків, яких око майже не бачить, бо йому подавай щось вище, піднесеніше, і саме через це слід приділяти виняткову увагу… І від такого церемонно-ввічливого тону в Рахель, поки вона змітала на купку бите скло, на очі набігали сльози щастя й каяття. Відколи Рахель прийшла сюди на службу, кухарки, від яких Діотима вимагала коректно мислити й визнавати власні помилки, уже не раз мінялись, одначе дівчина ці дивні фрази любила всім серцем, як любила імператора, похорони й мерехтливі свічки в сутінках католицьких церков. Час від часу вона, щоб якось виплутатися з прикрої ситуації, брехала, але потім у неї прокидалася до себе огида; ні, трішечки збрехнути вона, мабуть, навіть любила, бо завдяки невеличкій брехні відчувала всю свою огидність порівняно з Діотимою; але брехати Рахель дозволяла собі зазвичай лише тоді, коли мала надію тайкома й хутенько брехню обернути на правду.

Коли одна людина отак щоразу й у всьому озирається на другу, то може статися, що власне тіло від неї просто-таки відлетить і, мов невеличкий метеорит, упаде на сонце другого тіла. Діотима не знайшла нічого такого, що викликало б у неї невдоволення, й лагідно поплескала маленьку свою служницю по плечу; потому обидві рушила до ванної й приступили до туалету для цього великого дня. Коли Рахель доливала теплої води, спінювала мило чи волохатим рушником витирала Діотимине тіло так сміливо, ніби воно було її власне, все це давало їй куди більшу насолоди, ніж якби то було й справді всього-на-всього її власне тіло. Воно здавалося їй нікчемним і не гідним довіри, а вже щоб його порівнювати, то вона про це й не думала; на душі в неї, коли вона торкалася скульптурної повняви Діотими, було так, як у рекрута-селюка, що потрапив до зразкового полку.

У такій готовності Діотима зустрічала цей великий день.

42. Велике засідання

Коли добігла остання хвилина до призначеної години, прибув граф Ляйнсдорф у супроводі Ульріха. Рахель, уже розгарячіла, бо доти безперервно надходили гості і вона відчиняла їм двері й допомагала роздягтися, відразу впізнала Ульріха й задоволено відзначила подумки, що й він був не якимсь там звичайним відвідувачем, а людиною, котру в дім її господині привели важливі обставини, як це стало очевидно тепер, коли він з’явився тут удруге в товаристві його ясновельможности. Вона пурхнула до тих кімнатних дверей, які перед цим урочисто відчиняла, й присіла навпочіпки перед замковою шпариною, бажаючи довідатися, що буде далі. Шпарина була широка, й Рахель побачила виголене підборіддя голови банку, фіолетову краватку прелата Нєдоманського, а також золотисту китичку на шаблі генерала Штума фон Бордвера, делегованого військовим міністерством; щоправда, це міністерство, власне, не запрошували, однак у листі до графа Ляйнсдорфа воно заявило, що не хоче стояти збоку від такої «високопатріотичної справи», хоч і не має безпосереднього стосунку до її джерел та її нинішнього перебігу. Діотима, однак, забула сказати про це Рахель, отож присутність на нараді офіцера дівчину непомалу тривожила; але наразі вона не могла нічого з’ясувати про те, що відбувалося за дверима.

Тим часом Діотима приймала його ясновельможність і Ульріхові виявляла уваги не багато, позаяк саме називала присутніх, і першим його ясновельможності вона відрекомендувала доктора Пауля Арнгайма, зауваживши, що щасливий випадок привів сюди цього знаменитого друга її дому, й хоч він як чужоземець і не має права претендувати на участь у засіданні за всією формою, вона, мовляв, усе ж таки просить лишити його як її особистого радника; адже — і Діотима відразу вдалася до м’якої погрози — його міжнародні контакти й великий досвід у сфері культури й пов’язаности цих питань з питаннями економіки — для неї, мовляв, неоціненна опора, а клопотатися всім цим досі їй доводилося самій, та й у майбутньому замінити її, мабуть, пощастить не скоро, а вона ж, мовляв, надто добре усвідомлює, що снаги її не досить…

Граф Ляйнсдорф відчув, що на нього тиснуть, і вперше від початку їхніх з Діотимою взаємин подивувався тому, яка нетактовна його буржуазна приятелька. Арнгайм також почувався збентеженим, як суверен, чий приїзд належно не підготували, адже він був твердо впевнений, що граф Ляйнсдорф знає, що його, Арнгайма, запросили, й це схвалив. Але Діотима, чиє обличчя цієї хвилини зашарілося й прибрало впертого виразу, не відступала і, як усі жінки, в котрих у питаннях подружньої моралі сумління надто чисте, ладна була, коли йшлося про яку-небудь добропристойну справу, продемонструвати нестерпну жіночу настирливість.

Вона була вже тоді закохана в Арнгайма, який під той час устиг кілька разів побувати в неї, але через свою недосвідченість про природу свого почуття не мала жодного уявлення. Ці двоє обговорювали все, що хвилює душу, яка ушляхетнює тіло від п’ят до маківки на голові й обертає плутані враження цивілізованого життя на гармонійну вібрацію духу. Але й цього було вже багато, а позаяк Діотима звикла до обережности й усе життя намагалася нічим себе не компрометувати, то така довірливість видалася їй надто раптовою, і вона змушена була мобілізувати надзвичайно глибокі, просто-таки глибоченні почуття, а де знайти такі якнайшвидше? Там, де їм відводить місце весь світ — в історичних подіях. Для Діотими й Арнгайма в дедалі стрімкішому русі їхніх душ назустріч одна одній паралельна акція стала таким собі, сказати б, острівцем безпеки; у тому, що звело їх у цей важливий момент, вони вбачали якусь особливу долю й ні на крихту не розходилися в думці, що цей великий вітчизняний захід — виняткова нагода й відповідальність для людей, сповнених духовних поривань. Казав про це й Арнгайм, хоч ніколи не забував додати, що йдеться не стільки про масштаби організації, скільки, насамперед, про людей — сильних, досвідчених і в економіці, і в сфері ідей. Так паралельна акція в Діотими нерозривно сплелася з Арнгаймом, і брак уявлень, пов’язаних на перших порах з цією ініціативою, поступився місцем величезній їхній кількості. Сподівання, що багатство почуттів, закладене в австрійстві, підкріпить пруська дисципліна думки, в найщасливіший спосіб справджувалися, й це справляло такі глибокі враження, що Діотима, жінка коректна, навіть не відчула, якої самоправности припустилася, запросивши Арнгайма на установче зібрання. Та розмірковувати було вже пізно; Арнгайм, однак, інтуїтивно відчуваючи, як тут усе пов’язано, вбачав у цих зв’язках і щось істотно примирливе, хоч йому й прикро було за те становище, в якому мимоволі опинився, а його ясновельможність ставився до своєї приятельки загалом надто прихильно, щоб висловити подив різкіше, аніж просто несамохіть; на Діотимине пояснення він нічого не відповів і після невеличкої прикрої паузи привітно подав докторові Арнгайму руку, дуже чемно й з приємністю назвавши його бажаним гостем, ким той і був. Ця сценка не пройшла, певна річ, повз увагу більшости з тих, хто сидів за столом, і вони, знаючи, хто такий Арнгайм, теж дивувалися його присутності тут; але в товаристві добре вихованих людей припускають, що всьому є достатня причина, й цікавитися нею вважають поганим тоном.

Тим часом до Діотими повернувся її скульптурний спокій, за кілька хвилин вона відкрила засідання й попросила його ясновельможність виявити її дому честь, узявши на себе головування.