Розділ 6

— Ні, бо його не було. Коли я прибув туди, якісь люди мені сказали, що дядька перевезли до лікарні й що він живий. Він упав на винограднику з маслини і вдарився головою, тож деякий час був без тями.

— Помилка тутешнього священика! — додав отець Лука. — Почув від людей після меси, що старий смертельно хворий, і поширив звістку далі. Знаєте ж, як у маленьких селах за лічені хвилини з мухи роблять слона.

— Помилка! — знову спалахнув Ретель. — Чи, може, плітка? Га, отче?

— Добре, добре, не будемо зараз про це, — примирливо мовив отець Лука.

— А хто ті люди, з якими ти там говорив, Серафіне? — запитав Тюдор.

— Не знаю, ні хто, ні як їх звуть. Мабуть, місцеві. Я не хотів більше там затримуватися, тож одразу помчав назад, сподіваючись ще встигнути на корабель, проте мені не пощастило.

— Чекай, чекай. Тут щось неясно. Якщо у вас така велика любов, чому ти відразу ж після Чіліпів не сів на автобус і не поїхав за нею до Рієки? І як це так, що ти до цього моменту не знав, що з нею?

— Мав роботу, але... То довга розмова, професоре. І пов’язана з деякими речами, про які я не хотів би говорити.

Тюдор усвідомив, що, мабуть, мимохіть вплутався у щось неприємне; до того ж його підганяло те, що мусив якнайшвидше поговорити з Бонетті, тож він підвівся і попрощався. Проте піднявся і Ретель — у нього починалася робоча зміна. Тож вони разом покрокували до готелю. Увесь час, поки вони йшли, Франко мовчав, а Ретель скаржився; він говорив, як зараз на своїй шкірі відчув, що стоїки таки мали рацію, коли казали, що долі треба підкорюватися. А підкорюватися їй — це значить чинити правильні речі у правильний час, у чому він цього разу непоправно схибив. Цієї ж миті Тюдор на нього зиркнув, звузивши очі. «Якщо він все це сказав нещиро, — подумалось йому, — то такого видатного актора ще не бачили Дубровницькі літні ігри[25]».

В готелі вони розійшлися; Ретель пішов відробляти свою зміну, а Тюдор попрямував в контору до Бонетті. Але його спинив портьє, сказавши, що директора нагорі немає, бо його годиною раніше викликали до поліцейського відділку. Тюдор вирішив його дочекатися і сів у фотель в салоні, поряд з рецепцією, проте не встиг він як слід вмоститися, як Бонетті з’явився у дверях. Він був весь спітнілий, смертельно блідий і дуже занепокоєний. Ні на кого не дивлячись, без жодного слова він впав в інший фотель коло Тюдора, пихкаючи повітрям, як паровоз на підйомі вгору. Якийсь час він не промовляв ані слова.

— Ну що? Що там було? — врешті запитав Тюдор.

— До біса! До біса вас усіх! І тебе, і Дуду, і Ану Немчич, і поліцію, і день, коли ти мене на це підмовив. Єдине щастя, що мене не питали ні про лотерею, ні про твоє товариство, ні про акцію «Дубровник — відкрите місто». Не знаю, що б я їм сказав, аби не вкинути і тобі, і собі чорта на спину.

— А що ж було б, якби ти сказав їм правду? Товариство офіційно зареєстроване, там є ще п’ять членів, окрім мене, «Дубровник — відкрите місто» — це цілком публічна і легальна акція. Всі готельні послуги оплачуються... Я не можу зрозуміти, у чому тут взагалі проблема?

— Ну, звичайно! А що було б, якби вони трошки глибше копнули в те товариство і ту акцію? І якби вони встановили, що всі твої п’ять стариганів не мають взагалі зеленого уявлення, що робить та організація, членами якої вони є? І врешті-решт викриють і те, що ця акція лише слугувала прикриттям для нашого приватного парі, яким ми втручаємось у розслідування поліції? Чудово розважилися, нічого не скажеш! Навіть якби нам і повірили, що справа лише в цьому.

— Ну гаразд, про що тебе там питали?

— На щастя, лише те, чи Ана Немчич справді відплила кораблем. Думали, чи існує така ймовірність, що вона залишилась ще на кілька днів у Дубровнику. Я сказав їм, що її чорти забрали і мимохідь висловив їм свою точку зору про цю ситуацію.

— Про яку ситуацію?

— Про неї і про її зникнення. Та жінка — звичайнісінька німфоманка. Врешті-решт, це видно по всьому. У Рієці на неї чекає наречений, а вона тут любиться з офіціантом. Я впевнений, що на кораблі вона знайшла ще й когось третього і що зараз трахається з ним десь на Хварі чи в якомусь сплітському готелі.

— Вибач, але ти помиляєшся. За моїми враженнями, це серйозна, інтелігентна, розумна, відповідальна і високоморальна людина.

— Ну, це ти так вважаєш... але мені все це схоже на комедію дель арте. Загалом, мене взагалі не їбе ні яка вона, ні що з нею сталося. Мене турбує, що тепер робити з Башичем. Як йому відмовити? Я ж сам йому повідомив, що для нього все зарезервовано.