Розділ «Лабіринт»

Думка про те, що їй доведеться вертатися тією ж самою дорогою, холодила дівчині душу. Крім того, вона не засне під наглядом служниці Оріани. В Алаїс не було сумнівів, що доглядальниці шпигували за нею й переказували все сестрі.

— Я відпочину тут до ранку, — сказала вона.

Франсуа злякався:

— Але, пані, вам не гоже...

— Дуже шкода виганяти тебе з твого ліжка, — додала Алаїс уже м’якше, — та мені не подобається моя компаньйонка.

Вона обдарувала Франсуа зворушливим, переконливим поглядом, а потім сказала:

— От якби ти міг залишитися поруч, Франсуа, на випадок, коли мені буде щось треба, я була б вдячна.

Він не відповів на її посмішку, а тільки слухняно кивнув:

— Як скажете, пані.

Пильно глянувши на Франсуа, Алаїс збагнула, що вона занадто прискіпується до його поведінки. Вона попросила його запалити лампу й відіслала геть.

Щойно Франсуа пішов, Алаїс скрутилася в клубочок посеред батькового ліжка. Вона знову була сама, образа на Гільєма повернулася до неї, неначе тривалий тупий біль. Алаїс спробувала відновити в пам’яті обличчя чоловіка, його очі, лінію підборіддя, але його риси розмивалися й не хотіли чітко окреслюватись. Алаїс знала причину своєї неспроможності відновити образ чоловіка у пам’яті — це була злість. Скільки вона себе пам’ятала, Гільєм був самим собою лише тоді, коли виконував свої рицарські обов’язки. Він не діяв неправильно чи погано. Насправді він діяв так як слід. Напередодні такої важливої місії він виконував обов’язки тільки перед своїм покровителем, своїми друзями, що поїхали з ним у подорож, але не перед дружиною. І все-таки, хоч як Алаїс намагалася, але не могла приглушити голоси в голові. Хай би що казала вона, це жодним чином не впливало на її почуття. Саме тоді, коли їй потрібен був його захист, Гільєм зрадив її. Як це часто буває, вона несправедливо у всьому звинувачувала власного чоловіка. Якби її відсутність виявили з першими променями сонця, то нападників схопили б.

«Тато неодмінно думатиме зле про мене», — сумно гадала Алаїс.

Розділ 20

На занедбаному хуторі за Аньяном, серед рівнинних родючих земель на захід від Монпельє, середнього віку катарський священик разом з вісьмома своїми credentes, вірними, причаївся в закутку комори, за купою упряжі для волів та мулів.

Одного з чоловіків було серйозно поранено. Сірі й рожеві шматки м’яса оголювали розтрощені кістки на обличчі потерпілого. Його очі були широко розплющені та мало не випадали з очниць, унаслідок сильного удару в щоку. Навколо зяючої рани застигла кров. Друзі відмовилися покинути чоловіка напризволяще, коли на будинок, у якому вони зібралися для молитви, здійснив напад невеликий гурт дезертирів із французького війська.

Утім, поранений зв’язав їм руки: вони не могли втекти, дарма що добре відали цю місцевість. Цілісінький день на них полювали хрестоносці. Ніч також не вберегла катарів від переслідування, тож зараз вони були у пастці. Катари чули крики хрестоносців на подвір’ї, а також тріск розпаленого багаття. Вони готували похоронне вогнище.

Parfait знав, що їм кінець. Не варто чекати милосердя від таких людей, як оці, адже ними рухає ненависть, невігластво і фанатизм. На християнській землі ще ніколи не було такої армії. Parfait не повірив би, якби не бачив усього на власні очі. Він мандрував на південь паралельно з військом. Він бачив, як річкою Роною пливли величезні незграбні баржі з дерев’яними скринями, оббитими сталевими обручами, в яких зберігалися святі реліквії, що ними благословляли хрестовий похід. Копита тисяч коней та їхні вершники здіймали неймовірно велику хмару пилу, що огортала все військо.

Із самого початку походу міщани й селяни міцно замикали брами своїх обійсть і спостерігали з-за мурів укріплень, молячись, щоб військо обминуло їх. Оповідки про дедалі більшу жорстокість та жах переходили з вуст в уста.

Подейкували і про дощенту спалені хутори, мешканці яких чинили опір мародерам. Віруючих катарів звинувачували в єресі і спалювали на вогнищі. Якось було вирізано цілу юдейську громаду в Монтельмарі — усіх чоловіків, жінок та дітей, а їхні скривавлені голови виставили на палях навколо стін міста на поживу крукам.

У Сен-Поль-де-Труа Шато велика група гасконських горлорізів розіп’яла катарського священика. Вони прив’язали його до саморобного хреста, зробленого з двох шматків дерева, зв’язаних докупи мотузкою, і пробили його руки цвяхами. Вага тіла тягла його додолу, але він таки не зрікся і не відступив від своєї віри. Занудьгувавши від тривалої й повільної страти, солдати розрізали священикові живіт і залишили гнити просто так.