Розділ «Лабіринт»

Вона змусила себе оговтатися і звернутися до служника:

— Гадаю, батько вже поїхав до Монпельє, Франсуа?

— Два дні тому, пані, — кивнув Франсуа.

— То сьогодні середа, — з жахом промовила Алаїс. Вона втратила два дні! Дівчина засмутилася й спитала:

— Коли вони від’їжджали, чи не цікавився мій батько, чому я не прийшла попрощатися з ними?

— Так, пані, він запитував, але... сам заборонив мені вас будити.

— Це ж безглуздя! А як щодо мого чоловіка? Невже Гільєм йому не сказав, що я не повернулася до кімнати?

— Певен, що рицар Дюма провів усю ніч аж до ранку в кузні, пані, потім був на богослужінні в каплиці разом з віконтом Тренкавелем. Здавалося, він був так само спантеличений вашою відсутністю, як і начальник фортеці Пелетьє, крім того...

Франсуа раптом замовк.

— Кажи! Говори все, що в тебе на думці, Франсуа. Я тобі не докорятиму.

— Коли ви пішли, пані, я гадаю, рицар Дюма не хотів з’являтися перед очі вашого батька, не знаючи, де ви є.

Щойно Франсуа промовив це, Алаїс зрозуміла: він мав рацію. Тепер взаємини батька з її чоловіком були як ніколи напруженими. Алаїс тільки стиснула губи, не бажаючи показувати, що вона згодна зі словами служника.

— Одначе мої нападники так ризикували, — сказала Алаїс, — напасти на мене в самісінькому серці Шато Комталь — це ж справжнє божевілля. А ще й ускладнили свій злочин, узявши мене в полон... Як же вони сподівалися втекти?

Алаїс раптом замовкла, усвідомивши, що бовкнула зайве.

— Усі були надто заклопотані, пані. Звукового сигналу гасити вогні так і не дали. Тому, хоча Західні ворота зачинили, Східні ворота залишилися відкритими на всю ніч. Ті двоє чоловіків досить легко пронесли вас крізь Східну браму, затуливши ваш одяг та обличчя. О тій порі на вулиці так багато паній... тобто жінок, маю на увазі, таких, що...

Алаїс стримано посміхнулася.

— Дякую тобі, Франсуа. Я зрозуміла твою думку.

Але її усмішка одразу ж зникла. Алаїс треба було подумати, вирішити, що робити далі. Вона почувалася спантеличеною більше, ніж можна і очікувати, й до того ж не знала, чому так сталося, і це навіювало на неї страх.

Важко діяти супроти невідомого ворога.

— Франсуа, краще поширити чутки, буцімто я нічого не пам’ятаю про напад, — промовила вона нарешті, — якщо мої нападники залишилися у замку, то вони не відчуватимуть загрози.