Розділ «Лабіринт»

Потім вона згадала, що його тут не було. Він поїхав до Сен-Жіля чи в Монпельє, вона не дуже добре запам’ятала. Гільєма також не було.

— То де ж вони були? — прошипіла Раньє, готова до нового скандалу.

— У садку, якраз біля джерела, що під вербами, — відповіла Альзьєтта, — старша дочка Мазеллі побачила, як вони туди спускалися. Вона ж, сучка, одразу кинулася до матері. Потім сама Мазеллі прибігла у двір, заламуючи собі руки, нібито від сорому, що саме вона розповідає мені про це.

— Вона завше заздрила, що в тебе така донька, чи не так? Усі її дівчата товсті, наче свині, з рябими лицями. У неї їх цілий виводок, непоказних, як палиця. — З цими словами Раньє нахилила голову ближче й промовила: — То що ти зробила?

— Що я ще могла вдіяти: пішла й побачила все на власні очі. Я помітила їх одразу ж, щойно спустилася. А вони й не надто ховалися. Я схопила Рауля за волосся — бридке коричневе, жорстке волосся — і нам’яла йому вуха. Весь час він намагався втримати свій пасок однією рукою, червоніючи від того, що його спіймали на гарячому. Коли я взялася до Жанетти, він викрутився з моїх рук і чкурнув чимдуж, ані разу навіть не обернувшись.

Раньє несхвально похитала головою, тимчасом як Альзієтта вела далі:

— Жанетта ж звивалася, кричала, що Рауль кохає її й має намір з нею одружитися. Почувши її слова, можна було б подумати, що досі жодній довірливій дівчині не забили баки прекрасними обіцянками.

— Може, в нього і справді чесні наміри?

Альзьєтта розсміялася.

— Він не в тому стані, щоб одружуватися, — поскаржилася жінка. — З-поміж його п’ятьох старших братів тільки двоє одружені. Його батько днює та ночує в таверні. Остання копійка, що в них є, завше йде до кишені Гастона.

Алаїс кортіло затулити вуха, щоб не чути цих світських балачок. Обидві жінки були схожі на стерв’ятників, що кружляють над тілом.

— Але знову ж таки, — хитро провадила далі Раньє, — добре, що все так обернулось. Якби обставини не привели тоді тебе в садок, ти б її не знайшла.

Алаїс напружилась, відчуваючи, як обидві голови повернулися до ліжка.

— Так, твоя правда, — погодилась Альзьєтта. — Ба більше, я насмілюся припустити, що дістану гарну винагороду, коли повернеться її батько.

Алаїс слухала й далі, але вже не чула нічого. Поступово на неї опустилася тінь, і вона поринула в сон.

Невдовзі замість Альзьєтти та Раньє прийшла на ніч доглядальниця, ще одна улюблена служниця її сестри. Жінка витягла з-під ліжка Алаїс дерев’яну дошку, і цей звук розбудив дівчину. Вона почула тихе шурхотіння, коли жінка вляглася на безформний матрац, вага її тіла повністю витиснула повітря із сухої солом’яної набивки. За якусь мить бурмотіння, голосне хропіння, важке дихання та свистіння носом на підлозі коло ліжка сповістили Алаїс, що жінка заснула.

Раптом Алаїс остаточно прокинулася. У голові крутилась остання батькова настанова — заховати дощечку з лабіринтом у безпечне місце. Алаїс сіла на ліжку і роздивилася все серед шматочків матерії та свічок.

Дощечки не було.

Потихеньку, щоб не розбудити доглядальниці, Алаїс відчинила дверцята столика біля ліжка. Незмащені петлі стола зарипіли. Вона пошукала скраю ліжка, сподіваючись, що, можливо, дощечка прослизнула між матрацом та дерев’яним бильцем її ліжка. Але там її також не було.

Res. Нічого.