Розділ «Лабіринт»

Еліс опинилася сама в якомусь невідомому їй лісі. Дерева були вищими і спліталися щільніше, а їх голі чорні гілки перепліталися у засніженому небі, неначе пальці мерця. Десь позаду за нею гналися невидимі, але грізні собаки, збуджені обіцянкою крові.

Вона була вже не мисливицею, а навпаки, наміченою жертвою.

Ліс тремтів від сотень кінських копит, що поступово наближались. Еліс уже чула крики єгерів. Вони кричали один на одного мовою, якої вона не розуміла, але знала: вони шукають саме її.

Її кінь спіткнувся. Еліс звалилася із сідла на зимову тверду землю. Вона чула, як хруснуло її плече, а потім її пройняв пекучий біль. Еліс із жахом поглянула вниз. Суха гілка, замерзла й тверда, неначе наконечник стріли, розірвала їй рукав і прохромила руку.

Затерплими пальцями дівчина відчайдушно почала тягти уламок, доки він не виліз повністю, вона аж очі заплющила від наглого різкого болю. Одразу ж із рани потекла кров, але Еліс не могла її зупинити.

Затуливши рану плащем, Еліс звелася на ноги і змусила себе йти далі крізь голе гілляччя та замерзлу порость. Маленькі ламкі гілочки хльоскали її по ногах, морозне повітря щипало за щоки й навертало на очі сльози.

Дзижчання у вухах тепер стало голоснішим, і Еліс почувалася слабкою та безтілесною, як привид.

Раптом ліс закінчився, й Еліс опинилася на краю прямовисної скелі. Вона не мала куди відступати. Під її ногами була безодня, вкрита лісом. Перед нею височіли вкриті снігом гори, що простягалися далеко, як око засягало. Вони були дуже близько, і дівчина відчувала, що може майже доторкнутися до них.

Уві сні Еліс важко перевернулася.

«Нехай я прокинуся. Будь ласка!» — подумала вона.

Вона намагалася пробудитись, але не могла. Сон дуже міцно тримав її в своїх тенетах.

Раптом з укриття дерев позаду неї вибігли собаки, гавкаючи та рикаючи на жертву. Пара, яку вони видихали, клубочилася в повітрі, з роззявлених собачих пащ звисали цівки крові й слини. У сутінках яскраво виблискували вістря єгерських списів. Очі переслідувачів були сповнені ненависті та збудження. Вона чула, як вони свистять, кепкують з неї та дражнять її:

— Hérétique, hérétique![69]

Саме цієї карколомної миті вона винесла рішення. Якщо їй судилося померти, то нехай це станеться не від рук таких людей. Широко розкинувшись, Еліс стрибнула, довіряючи своє тіло повітрю.

І тоді світ завмер.

Час утратив для неї будь-яке значення, коли вона падала, м’яко й повільно, а її зелені спідниці розвівалися поверх та навколо неї. Тепер вона зрозуміла, що з її спини стирчала якась річ, щось у формі зірки. Ні, не зірки, а хреста. То був жовтий хрест. Rouelle[70]. Щойно незнайоме слово виникло в її голові, як хрест одразу ж випав і полетів подалі від неї, неначе листок з дерева восени.

Земля не наближалася. Еліс більше не боялася. Коли образи вві сні почали гаснути й нарешті розвіялися, її підсвідомість зрозуміла те, чого не міг збагнути розум: зі стрімчака впала не вона, Еліс, а якась інша жінка.

І насправді то був не сон, а спогади. Фрагмент з її життя, прожитого дуже й дуже давно.

Розділ 17

Гілочки та листя затріщали, коли Алаїс обернулася.