Розділ «Лабіринт»

Чи міг Хариф призначити охоронцем жінку? Невже вона весь цей час була в нього під носом, у Каркассоні? Він покрутив головою. Це неможливо!

Розділ 9

Алаїс стояла біля свого вікна, чекаючи на повернення Ґільєма. Небо над Каркассоною було темно-блакитним, майже фіолетовим, і накривало всю землю м’якою габою. Сухий вечірній вітер з півночі, що звався серс, дув легенько з гір, шелестіння листя на деревах та комишу на берегах річки Од обіцяли принести разом з вітром і свіже повітря.

На будинках у Сен-Мігелі та Сен-Вінсені все ще виблискували промені світла. Вулиці Ціутата, викладені бруківкою, були досі жвавими, дехто вечеряв, інші розповідали історії та співали пісні про кохання, героїзм і втрати. За рогом головної площі все ще горіло вогнище в кузні.

Чекання. Постійне чекання.

Алаїс почистила зуби травами, щоб надати їм білизни, і для запаху прив’язала жмуток квіток люби-мене на шию. Кімната була сповнена солодких пахощів спаленої лаванди.

Нарада вже закінчилась, і Алаїс очікувала на прихід Ґільєма чи принаймні хоча б на записку від нього. Уривки розмов підіймалися вгору, неначе пасма диму. Вона поглянула на чоловіка своєї сестри Оріани, Жана Конгоса, який поспіхом перетинав двір. Алаїс нарахувала сім чи вісім рицарів з маєтку та їхніх зброєносців, що поспішали до кузні. Ще раніше вона помітила, як її батько розмовляв з маленьким хлопчиком, який крутився поблизу каплиці.

Але від Гільєма не було й знаку.

Алаїс розчаровано зітхнула: вона сидить у кімнаті просто так, ні заради чого. Вона повернулася лицем до кімнати, безцільно блукаючи нею, від столу до стільця і назад, її невтомні пальчики шукали, чим би зайнятися. Зупинившись перед своїм ткацьким верстатом, вона глянула на маленький гобелен, який ткала для пані Агнес. Заплутаний візерунок із диких тварин та птахів з великими пухнастими хвостами, що чіплялися за стіни палацу. Зазвичай, коли негода чи хатні клопоти тримали її вдома, Алаїс знаходила розраду в такій делікатній роботі. Натомість цього вечора вона не могла знайти собі місця і навіть не доторкнулася до голок, що лежали біля п’яльців, а також не розгорнула ниток, що їх подарував їй Саже. Ліки, які вона приготувала раніше з дудника та окіпника, були акуратно підписані й поставлені у рядок на дерев’яній поличці, захованій в найтемнішій та найхолоднішій частині кімнати. Вона почала роздивлятися дерев’яну дощечку, аж доки в неї не розболілися очі, а пальці не заціпеніли від тривалого прогладжування візерунку лабіринту. Чекання, чекання...

— Es totjorn lo meteis[21], — бурмотіла вона.

Алаїс підійшла до люстра й оглянула своє віддзеркалення. Звідти на неї дивилося маленьке серйозне личко у формі серця з розумними карими очима та блідими щоками — ні простакувате, ні вродливе. Алаїс припасувала комір своєї сукні так, як це робили інші дівчата, воліючи здаватися привабливішими. Можливо, їй варто пришити мереживо...

Різкий стук у двері порушив її думки.

«Нарешті», — промайнуло в голові.

— Я тут, — відповіла Алаїс.

Двері відчинилися. І посмішка зійшла з її лиця.

— Франсуа, що сталося?

— Начальник фортеці Пелетьє просить, аби ви прийшли, пані.

— О цій годині?

Франсуа незграбно переступав з ноги на ногу.

— Він чекає на вас у своїй кімнаті. Я гадаю, вам варто поквапитись, Алаїс.