Розділ «Лабіринт»

Пелетьє сів, поклавши лист на столі між простягненими руками. Він знав, що в ньому. Це було послання, якого він одночасно і чекав, і боявся впродовж багатьох років, відтоді як прибув до Каркассони. У ті часи заможні та терпимі південні землі здавалися безпечним місцем.

Пори року змінювали одна одну, і поступово надія Пелетьє на те, що його знову прикличуть, поволі згасала. Буденщина узяла гору. Думки про Книгу поступово стиралися в його пам’яті. Нарешті він майже геть зовсім забув про свої сподівання.

Минуло вже понад двадцять років відтоді, як він востаннє бачив автора листа. Тепер він збагнув, що навіть не знає, чи його вчитель і наставник ще досі живий. Саме Хариф навчив його читати в тіні оливкового гаю на пагорбах за межами Єрусалима. Саме Хариф дав йому найпрекрасніше й найвеличніше розуміння світу. Саме Хариф навчив його бачити те, що сарацини, юдеї й християни, крокуючи кожен своєю дорогою, приходять до одного Бога. І саме Хариф відкрив йому правду, що поза всім відомим правда є набагато старішою, значно давнішою, більш абсолютною, ніж будь-що, запропоноване сучасним світом. Ніч, коли Пелетьє приймали до Noublesso de los Seres[20], була в його пам’яті так само живою та чіткою, неначе це сталося вчора. Золотаве вбрання, що тріпотіло й погойдувалось, білосніжний вівтар, так само сліпучий, як замки, що виблискували на пагорбах над Алеппо серед кипарисів та апельсинового гаю. Запах ладану, шепіт голосів у темряві... освітлення.

Тієї ночі, цілу вічність тому (чи це так просто здавалося Пелетьє тепер), він уперше заглянув у самісіньке серце лабіринту та власним життям заприсягся зберігати таємницю.

Він переставив свічку ближче. Навіть без печатки Пелетьє не сумнівався, що то лист від Харифа. Очевидну елегантність його листів та вивірену пропорційність почерку він упізнав би будь-де.

Пелетьє струснув головою, намагаючись відкинути спогади, що загрожували поглинути його. Він глибоко вдихнув, потім провів ножем під печаткою. Віск розколовся з м’яким тріском, і Пелетьє розгорнув пергамент.

Лист був коротким. Зверху аркуша було виписано символи, які Пелетьє пам’ятав із жовтих стін печери лабіринту на пагорбах поза Святим Містом. Написані стародавньою мовою предків Харифа, вони нічого не означали для невтаємничених:

Пелетьє прочитав ці слова вголос, знайомі звуки надали йому сил. Тепер він звернувся до самого листа Харифа.

«Брате!

Уже час. На ці землі наступає пітьма. Зло витає у повітрі, воно здатне зруйнувати все, що є доброго. Книги більше не перебувають у безпеці на землях Ланґедоку. Час знову з’єднати Трилогію. Твій брат чекає на тебе в Без’єрі, а твоя сестра — в Каркассоні. Тобі випало перевезти Книги до безпечнішого місця. Поспіши. Літні шляхи до Наварри будуть перекриті до дня Всіх святих, а може, навіть швидше, якщо перший сніг випаде раніше. Я чекатиму на тебе в день Святого Мігеля.

Pas a pas, se va luènh.»

Стілець рипнув, коли Пелетьє зіперся на його спинку. Саме на таке послання він і сподівався. Накази Харифа були чіткими. Він просив тільки про те, що Пелетьє колись поклявся зробити. А втім, було таке відчуття, неначе його душа покинула тіло, залишивши порожнечу.

Він свідомо дав слово зберігати Книги, але тоді він був дуже молодим. Зараз, на порозі старості, все виглядало набагато складніше: він розпочав нове життя в Каркассоні, у нього тепер інші обов’язки, інші люди, яких він любить та яким служить.

Тільки зараз він втямив наскільки був упевнений, що час відплати ніколи не настане, що йому ніколи в житті не доведеться обирати між вірністю та відповідальністю перед віконтом Тренкавелем і своїми обов’язками перед орденом.

Ніхто не може служити двом господарям однаковою мірою чесно. Якщо він зробить так, як наказує Хариф, то змушений буде покинути віконта саме тоді, коли він йому найбільше потрібен. З іншого боку, що довше він залишатиметься з Раймоном-Роже, то більше нехтуватиме обов’язки перед Noublesso.

Пелетьє перечитав листа, шукаючи в ньому розв’язання проблеми. Цього разу його увагу привернули деякі фрази: Твій брат чекає на тебе в Без’єрі.

Хариф міг мати на увазі лише Симеона. Але в Без’єрі! Пелетьє підніс келих до рота й випив, нічого не відчуваючи. Як дивно, що Симеон так ясно спав йому на думку сьогодні, хоча він не згадував про нього впродовж багатьох років.

Поворот долі? Збіг? Пелетьє не вірив ані в перше, ні в друге. Тоді як пояснити жах, який він відчув, коли Алаїс описала йому тіло забитого чоловіка, що плавало у водах Оду? Він не мав жодних підстав думати, що то Симеон, одначе чомусь був у цьому впевнений.

І ще ці слова: Твоя сестра в Каркассоні.

Спантеличений Пелетьє малював пальцем візерунки на запиленій поверхні столу. Він накреслив лабіринт.