Розділ «Лабіринт»

Віконт виступив уперед до краю помосту, ставши якраз під гербом Тренкавелів. Його щоки пашіли, в очах сяяло завзяття, а обличчя випромінювало рішучість та сміливість. Він широко розкинув руки, ніби намагався обійняти всю залу та тих, хто в ній був. Цей жест заспокоїв усіх.

— Шукаючи вашої дружньої поради, я стою отут перед вами, мої друзі та чужинці, овіяний духом давньої рицарської честі, доблесті й поваги, що об’єднує і братає всіх нас. Для нас, людей Півдня, відкрито тільки два шляхи, та надто обмаль часу, щоб обрати котрийсь із них. Питання стоїть так. Per Carcassona! Заради Каркассони. Perlo Miėgjorn. Заради південних земель. Повинні ми скоритися чи маємо битися з ворогом?

Коли виснажений і безсилий Тренкавель опустився у своє крісло, Велика зала вже просто вирувала.

Пелетьє не міг утриматися. Він нахилився і поклав руку на плече молодому чоловікові.

— Гарно сказано, Messire, — промовив він тихо. — Дуже шляхетно, мій пане.

Розділ 7

Спливала година за годиною, а суперечка все ще тривала.

Слуги бігали туди й назад, безперестанку носячи кошелі з хлібом та виноградом, блюда з м’ясом та білим сиром, знов і знов наповнюючи величезні глеки вина. Ніхто багато не їв, але пили таки досхочу. Вино розпалювало гнів та заплутувало думки.

Світ за мурами Шато Комталь жив звичайним життям. Протягом дня церковний дзвін знаменував години молитов. Ченці співали, черниці молилися, зібравшись навколо Сен Назера. Вулицями Каркассони снували городяни у своїх справах. У передмісті та в будинках поблизу укріплень гралися діти, жінки працювали, торговці, селяни й ремісники обідали, розмовляли та грали у кості.

Тим часом у Великій залі розважливі доводи поступалися місцем образам і взаємним звинуваченням. Хтось пропонував стояти до кінця, інші вважали за краще укласти угоду з графом Тулузьким. На думку останніх, якщо військо, зібране у Ліоні, дійсно є таким численним, то вони не зможуть протистояти такому ворогові, навіть зібравши докупи всі свої сили.

Кожен чоловік подумки вже чув барабанний бій, що скликає на війну. Дехто уявляв собі брязкіт криці, честь та славу, що чекатимуть їх на бойовищі. Інші бачили кров’ю заюшені пагорби й долини, нескінченний потік безпритульних та поранених, Що спотикаючись блукають палаючими землями.

Пелетьє невтомно ходив колами, виявляючи найменші ознаки сварок, протистояння чи незгоди з віконтом. Він не бачив причин для хвилювання і був певен: його господар зробив достатньо, щоб усіх привернути на свій бік, і попри особисті інтереси, знатні мужі Ланґедоку не об’єднаються за спиною віконта Тренкавеля, хай би яке рішення вони ухвалили.

Суперечки тривали радше на географічному підґрунті, аніж на ідеологічному. Ті, чиї землі лежали на вразливіших територіях, усю свою віру вкладали в силу слова. Ті, чиї володіння розмішувалися на узвишші Чорних гір на півночі чи на території Сабартських гір і Піренеїв на півдні й заході, були впевнені, що дадуть війську хрестоносців гідну відсіч.

Пелетьє знав, що серце віконта Тренкавеля було разом з ними, бо воно зроблено з того самого тіста, що й гірських лордів, і в нього так само запальний і незалежний характер. Але Пелетьє також знав: розум підказував Тренкавелеві, що єдиною можливістю вберегти свої землі від руйнування та захистити свій народ є рішення поступитися власною гордістю і скоритися дужчому.

Під вечір зала спорожніла. Пелетьє був виснажений. Він втомився збирати уривки пишномовних фраз, які так і лишилися до кінця невисловленими. Йому боліла голова, він почувався незграбним та старим, надто старим. Міркуючи так, Пелетьє перевернув каблучку, яку постійно носив на великому пальці, від чого шкіра під нею огрубіла і почервоніла.

Настав час зробити висновки.

Наказавши слугам принести води, він вмочив складений шматок льняної тканини в глек і подав його віконту.

— Ось, Messire, — промовив він.

Тренкавель вдячно прийняв тканину й обтер чоло та шию.

— Ти гадаєш, ми дали їм досить часу?