Розділ «Лабіринт»

— Ми знайшли тіло Оріани трохи нижче схилом. Книги у неї не було. Я знав тільки це.

— Вони померли разом, рятуючи Книгу. Алаїс хотіла, щоб ви жили, Саже. Жили і дбали про Бертранду — майже в усьому вашу доньку.

Одрік посміхнувся.

— Я знав, що ти зрозумієш, — промовив він. Слова злетіли з його уст, неначе зітхання. — Я жив без неї надто довго. Щодня я відчував її відсутність. Щодня шкодував, що мене прокляли, змусили жити, тимчасом як ті, кого я любив, старілися й помирали. Алаїс, Бертранда...

Беяр раптом замовк. Серце Еліс боліло від його слів.

— Ви не мусите більше почуватися винним, Саже. Тепер ви знаєте, що сталося, й маєте вибачити собі.

Еліс відчула, що втрачає Одріка.

«Розмовляй з ним, не дозволяй йому засинати», — наказала вона собі.

— У наші часи існувало пророцтво, що на південних землях народиться той, чия доля — переказати свідчення трагедії, що розігралася на цих теренах. Таку саму долю мали і ті, хто жив до мене — Авраам, Мафусаїл, Хариф. Я не бажав цього, але прийняв свій талан.

Саже схопив ротом повітря. Еліс притисла його ще міцніше, підтримуючи голову руками.

— Коли? — хутко запитала вона. — Скажіть мені.

— Алаїс прикликала Грааль. Тут, у цій самій печері. Мені тоді було двадцять п’ять. Я повернувся в Лос-Серес, вірячи, що моє життя от-от зміниться. Я вірив, що зможу посвататися до Алаїс, і вона любитиме мене.

— Вона справді любила вас, — палко сказала Еліс.

— Хариф навчив її розуміти давню мову єгиптян, — посміхаючись, вів далі Одрік. — Здається, відголоски її знань живуть у тобі. Скориставшись своїми вміннями, Хариф навчив її, і завдяки її знанню папірусів ми прийшли до печери. Коли настав час, Алаїс, як і ти, знала, що слід казати, Грааль діяв через неї.

— Як... — запнулася Еліс. — Що сталося?

— Я пам’ятаю легкий дотик повітря до своєї шкіри, блимання свічок, прекрасні голоси витали в темряві. Здавалося, слова лилися з її вуст майже беззвучно. Алаїс стояла перед вівтарем, Хариф був поруч.

— Мав бути ще хтось.

— Вони були, проте... тобі, можливо, це здасться дивним, але я їх ледве пам’ятаю. Я бачив тільки Алаїс. Її зосереджене обличчя, невелику зморшку між бровами, коли вона хмурилася. Волосся спадало їй на спину, наче водоспад. Я не бачив нікого і нічого, крім неї. Алаїс тримала в руках чашу і промовляла слова. Її очі раптом широко розплющилися в єдиний момент просвітлення. Алаїс подала мені чашу, і я трохи випив з неї.

Повіки Одріка широко відкрилися, то підіймалися, то одразу ж опускалися, немов крильця метелика.

— Якщо ваше життя було таким тягарем, чому ви й далі жили без неї?