Розділ «Лабіринт»

— Твоєю честю, — повторив він люто, ткнувши Ґільєма в груди. — Не роби з мене дурня, Дюма. Я послав до тебе власного слугу, щоб попередити особисто. Ти мав більше ніж досить часу на підготовку. Проте мені довелося йти по тебе самому, і прийшовши, я знайшов тебе ще в ліжку.

Гільєм хотів щось відповісти, але змовчав. Він бачив, яку кутиках рота Пелетьє та на його сивій бороді збирається слина.

— Тепер ти вже не такий пихатий! Що, нічого сказати? Попереджаю тебе, Дюма: те, що ти одружений з моєю донькою, не завадить мені покарати тебе в науку для інших.

— Так, ваша світлосте.

Без попередження Пелетьє вдарив Гільєма в живіт. Удар був не надто сильним, але від несподіванки юнак заточився й схопився за стіну.

Одразу ж потому дужа рука Пелетьє обвилася навколо його горла, притискаючи хлопця потилицею до каменя. Краєм ока Ґільєм спостеріг біля дверей вартового, що нахилився вперед, аби краще розгледіти, що відбувається.

— Я ясно висловлююсь? — перепитав Пелетьє, суворо заглядаючи у Ґільємове лице та тиснучи дедалі сильніше. Хлопець не міг сказати ані слова.

— Не чую тебе, Дюма, — знову сказав начальник фортеці. — Я ясно висловлююсь?

— Так, Messire, — зміг видавити із себе молодий чоловік.

Він почервонів. Кров шуміла в його голові.

— Я попереджую тебе, Дюма. Я спостерігатиму й чекатиму. І якщо зробиш ще хоч один невірний крок, то, впевнений, ти шкодуватимеш про це решту свого життя. То ми порозумілися?

Ґільєм нарешті вхопив повітря. Він зміг тільки кивнути, обтираючи щокою грубу поверхню стіни, і тоді Пелетьє востаннє сильно вдарив його по ребрах і відпустив. Він не пішов до Великої зали, а попрямував у протилежний бік — на подвір’я.

Коли начальник фортеці пішов, Ґільєм закашлявся та почав розтирати горло, хапаючи повітря великими ковтками, неначе людина, що мало не потонула. Він розтирав горло й витирав кров на губах.

Поступово його дихання стало нормальним. Ґільєм розправляв одяг та міркував тільки про те, як і коли зможе помститися Пелетьє за те, як він з ним повівся. Двічі за день. Образа була надто великою, щоб він міг її пробачити.

Раптом він усвідомив, що у Великій залі чути людський гомін, і зрозумів, що має негайно приєднатися до своїх товаришів, перш аніж повернеться Пелетьє і знайде його все ще тут.

Охоронець біля дверей навіть не намагався приховати свого здивування.

— Чого витріщився? — крикнув Ґільєм. — Тримай язика за зубами, чуєш? Бо буде гірше для тебе.

То була не пуста погроза. Охоронець одразу ж опустив очі та зайшов до зали, щоб дати Ґільємові змогу пройти всередину.

— Отак краще, — завважив Гільєм.

У вухах юнака все ще бриніли погрози Пелетьє, і він прослизнув до кімнати якомога непомітніше. Про те, що сталося, міг свідчити тільки червоний колір його обличчя й сильне серцебиття.