Розділ «Лабіринт»

— Ми можемо повстати супроти них, хай як багато їх є, — пролунав голос десь із боку. — Каркассона неприступна!

Хтось крикнув:

— І наші вежі також!

Невдовзі голоси почулися звідусіль, вони відбивалися у стінах Великої зали, неначе гуркіт потоків у Чорних горах.

— Нехай тільки з’являться на пагорбі, — кричали інші, — ми покажемо їм, що значить битися.

Піднявши руку, Раймон-Роже посміхнувся, дякуючи людям за підтримку.

— Мілорди, мої друзі, — майже закричав він, прагнучи бути почутим.

— Дякую вам за сміливість і непохитну вірність, — Тренкавель призупинився, чекаючи, поки стане тихо. — Мужі з Півночі не залежать від нас, достоту як і ми не залежимо від них, хіба що всі ми залежимо від Господньої волі. Однак я не чекав на зраду від того, хто зв’язаний обов’язком допомагати своїй родині та захищати наші землі й людей. Я кажу про свого дядька та сеньйора, Раймона, графа Тулузького.

Над залою повисла мертва тиша.

— Кілька тижнів тому я дістав повідомлення, що мій дядько сам узяв участь у такому принизливому ритуалі, що мені соромно про це казати. Я перевірив чутки, які виявилися правдивими. У великому кафедральному соборі Сен Жіля, у присутності папського легата, граф Тулузький повернувся до пастви католицької церкви. Його роздягли до пояса і начепили на шию покаяльну відзнаку. Дядько повзав навколішки, благаючи пробачення, а священики шмагали його батогами.

Тренкавель запнувся на хвильку, щоб його слова дійшли до всіх.

— Після такого підлого приниження його повернули у лоно матері-церкви.

Залою прокотився презирливий шепіт.

— Та це ще не все, друзі мої. Не сумніваюся, що це соромітське видовище мало на меті довести силу його віри і ворожість до єресі. Хоча, здається, цього було не досить, щоб відвернути небезпеку, про яку він знав і яка наближалася. Контроль над своїми землями він передав легатам Його Святійшества Папи. Сьогодні ж, — Тренкавель замовк, — я дізнався, що зараз граф Тулузький Раймон перебуває у Валенсії з кількома сотнями своїх людей. Це менше, ніж тиждень пішого ходу сюди. Він тільки чекає наказу, щоб перевести північних загарбників через ріку в Бокері та захопити наші землі.

Віконт знову затих, а потім додав:

— Він приєднався до хрестоносців, панове, він має намір виступити проти нас.

Нарешті вся зала вибухнула лютими вигуками.

— Тиші! — кричав Пелетьє, аж поки захрип, марно намагаючись утихомирити присутніх.

— Тиші! Прошу тиші!

Та що важив один голос супроти багатьох!?