Розділ «Лабіринт»

Бертранда потяглася й узяла Саже за руку.

Достойники катарської церкви — єпископ Бертран Марті та Раймон Еґільєр, обоє вже старі люди, тепер тихо стояли у темно-синіх сутанах. Багато років вони служили своїй пастві, виїжджаючи з цитаделі, проповідуючи Слово та втішаючи вірних у віддалених гірських селах і на рівнинах. Тепер вони були готові вести своїх людей на вогнища.

— З матусею усе буде гаразд, — прошепотіла Бертранда, намагаючись переконати і себе, і Саже. Вона відчувала руку Ріксанди на своєму плечі.

— Мені шкода, що ти...

— У мене немає вибору, — швидко відповіла Ріксанда, — я обрала смерть заради своєї віри.

— А що, коли Mamá схоплять? — знову прошепотіла Бертранда.

Ріксанда скуйовдила дівчинці волосся.

— Ми нічого не можемо вдіяти, хіба що помолитися за неї.

Бертранда відчула, як з її очей покотилися сльози, коли вона побачила, що Ріксанда простягає солдатові руки, щоб той закував їх у кайдани. Проте молодий вояк похитав головою: не очікуючи, що так багато катарів вирішать піти на страту заради своєї віри, кати не взяли достатньої кількості кайданів.

Бертранда й Саже мовчки дивилися, як Ріксанда, разом з іншими вийшовши крізь Головні ворота, розпочала свій останній шлях крутою звивистою гірською стежкою. Червоний плащ Алаїс ще довго виднівся серед здебільше коричневих та зелених одеж, яскраво вирізняючись на тлі сірого неба. Очолені єпископом Марті в’язні почали співати. Монсеґюр здався, але вони не подолані. Бертранда витерла з обличчя сльози тильною стороною руки. Вона обіцяла матері, що буде сильною. І вона зробить усе можливе, щоб справдити обіцянку.

Унизу на луках стояли підмостки для глядачів. Вони були переповнені. Нові аристократи Півдня, французькі барони, зрадники, католицькі легати та інквізитори, запрошені Гюгізом дез Арсісом, управителем Каркассони, — усі прийшли подивитися на здійснення правосуддя, що мало звершитися після більш аніж тридцяти років громадянської війни.

Гільєм щільно загорнувся у плащ, турбуючись про те, щоб його не впізнали. За роки війни з французами його лице стало добре відомим.

Він не міг дозволити, щоб його схопили. Він роззирався навсібіч.

Якщо його інформація правдива, то десь тут у натовпі є й Opiaна. Він намірився тримати її якнайдалі від Алаїс. Навіть тепер, після стількох років, сама лише думка про Оріану змушувала його гніватися. Він стис кулаки, шкодуючи, що не має змоги діяти просто зараз. Шкода, що йому треба маскуватися й чекати, що він не може просто встромити їй ніж у серце, як то мав би вчинити тридцять років тому. Утім, Ґільєм знав, що мусить бути терплячим. Якби він зробив щось зараз, його б одразу ж забили ще до того, як він устиг би вийняти свій меч.

Він роздивлявся глядачів, аж поки нарешті не знайшов обличчя, яке шукав. Оріана сиділа в передньому ряду. В ній не залишилося анічогісінько від південної світської дами. Вона мала на собі дорожчий і витриманий у більш формальному й витонченому північному стилі одяг. Її блакитна оксамитова мантія була прикрашена золотом і навколо коміра та капора обшита хутром горностая. Вона носила блакитні зимові рукавички в тон мантії. Хоча її обличчя усе ще було приголомшливо прекрасним, воно трохи схудло і здавалося спотвореним твердим і жорстоким виразом.

Поряд з Оріаною стояв молодий чоловік. Подібність між ними була такою сильною, що Гільєм одразу здогадався, що то один з її синів — Луї, найстарший. Гільєм чув, що він приєднався до хрестоносців. Він успадкував колір Оріаниної шкіри та її чорні кучері, але мав батьків орлиний профіль.

Раптом почулися крики. Обернувшись, Гільєм побачив вервечку ув’язнених, які дісталися обніжжя гори, і тепер їх вели якраз до вогнища. Вони йшли спокійно і з гідністю. Вони співали. «Неначе хор ангелів», — подумав Гільєм, спостерігши, як незручно почувалися глядачі від цього співу.

Управитель Каркассони стояв пліч-о-пліч із архієпископом Нарбонським. За його знаком високо у повітрі підняли золотий хрест, і чорні монахи та інше духовенство рушили уперед, щоб посісти свої місця за частоколом.

Позаду них Гільєм бачив ряд солдатів, які тримали запалені смолоскипи. Вони намагалися перешкодити диму летіти в бік підмостків, а тимчасом полум’я звивалося й потріскувало, роздмухане пронизливим та поривчастим північним вітром.

Одне за одним лунали імена єретиків. Вони виходили вперед і підіймалися драбинами на вогнище. Гільєм аж закляк від жаху. Він ненавидів себе за те, що не годен вдіяти нічого, щоб перешкодити страті. Навіть якби в нього зараз було досить людей, єретики б самі цього не захотіли. Радше внаслідок збігу обставин, аніж через власні вірування, Гільєм провів чимало часу серед «добрих людей». Він захоплювався ними і поважав їх, хоча не міг сказати, що розуміє їхню віру.