Розділ «Лабіринт»

Одрік кивнув.

— Для виконання завдання обрали двох вірних — Матея та Петра Боннетів. Закутавшись якомога тепліше в новорічні морози, вони прив’язали скарби до спин і непомітно втекли з фортеці під покровом ночі. Вони обминули вартових, які стояли на звичайних пішохідних дорогах, що вели з гір до села, і попрямували на південь до Сабартського хребта.

Очі Еліс широко розплющилися.

— До піку Суларак!

Беяр знову кивнув.

— А звідти їх забрали вже інші. Оскільки перехід до Арагону та Наварри був заметений снігом, вони повернули до портів і звідтіля перепливли до Ломбардії, що у північній Італії, де процвітала громада «добрих людей», яку менше переслідували.

— А що сталося з братами Боннетами?

— Матей повернувся назад десь у кінці січня. Вартові на дорозі тепер були з місцевих і дозволили йому пройти. Матей розказував усім, що скоро прибуде підкріплення. Селищем ширилися чутки, що навесні прийде принц Арагонський. Утім, це були просто сміливі слова. Тепер облога виявилася надто потужною, тож підкріплення навряд чи змогло б визволити це місце.

Одрік підняв свої бурштинові очі на Еліс.

— Ми також чули, нібито Оріана з сином та чоловіком теж їде на південь, щоб підтримати облогу. Все це могло означати лишень одне: після багатьох років пошуків та переховувань, вона таки дізналася, що Алаїс жива. Їй була потрібна Книга Слів.

— Звичайно ж, Алаїс не мала її із собою?

Одрік не відповів.

— У середині лютого нападники знову просунулися вперед. Першого березня 1244 року, після останньої спроби вибити басків з Рок-де-ля-Тур, звук сурми з фортечного валу оголосив про падіння твердині. — Беяр важко ковтнув. — Раймон де Перейль, володар Монсеґюра та П’єр-Роже де Мірпуа, зверхник гарнізону, вийшли з Головних воріт і здалися Гюґізові дез Арсісу. Битву було завершено. Монсеґюр, остання цитадель, здався.

Еліс зіперлася на спинку стільця, воліючи, щоб усе закінчилося інакше.

— У горах і в долині стояла люта морозна зима. Обидва вороги були виснажені. Перемовини виявилися короткими. Акт здачі фортеці був підписаний наступного дня Петром Арм’елем, архієпископом Нарбонським.

Умови договору були дуже лояльним. Хтось би навіть сказав, що безпрецедентними. Фортеця стане володінням католицької церкви та французької корони, але кожному її мешканцеві буде відпущено колишні гріхи. Навіть убивці інквізиторів в Авіньоні дістали прощення. Воїнів також мали відпустити, але з невеликими покараннями, позаяк їхні зізнання були записані до інквізиційний анналів. Усі, хто зрікся своїх єретичних вірувань, мали дозвіл покидати цитадель вільно й безкарно, але обов’язково мусили носити хрест на своєму одязі.

— А ті, хто так не вчинив? — спитала Еліс.

— Ті ж, хто не хотів робити цього, мали бути спалені на вогнищі як єретики.

Беяр ковтнув ще трохи вина.

— У кінці облоги звичайною справою було скріплювати печаткою договір про видачу заручників. До них входили брат єпископа Бертрана, Раймон, старий рицар Арнольд-Роже де Мірпуа та малолітній син Раймона де Перейля. — Беяр знову замовк. — Однак незвичним було те, — провадив він обережно, — що їм було даровано двотижневий період помилування. Зверхники катарської церкви попросили дозволу побути в Монсеґюрі два тижні, перш аніж спуститися з гори. І їхнє прохання задовольнили.