Розділ «Лабіринт»

Алаїс заплющила очі й дозволила собі перенестися через роки назад до печери лабіринту. Хариф, Саже, вона сама. Алаїс пригадала легкий дотик повітря до її оголених рук, миготіння свічок, прекрасні голоси, що кружляли у темряві. Вона пригадала й слова, які промовляла, такі живі й чіткі, що Алаїс відчувала їх майже фізично.

Алаїс знову здригнулася, пригадуючи момент, коли вона нарешті все збагнула й закляття злетіло з її вуст, неначе саме собою. То була єдина мить екстазу, видіння, немов усе, що з нею трапилося досі, й те, що ще мало б бути, злилося воєдино, коли на неї опустився Грааль.

Вона подала свій голос та простягла руки до нього.

Алаїс скрикнула: вона жила й відчувала такий захват.

Її думки потурбував якийсь шум. Алаїс розплющила очі, й минуле відлетіло геть. Вона обернулася й побачила, що через вузькі зубці до неї пробиралася Бертранда. Алаїс посміхнулась і здійняла руку, вітаючи доньку.

За своєю вдачею її донька була менш серйозною, ніж сама вона в цьому віці. Але на вигляд вона була такою ж, як і Алаїс. Той самий обрис обличчя у формі серця, той-таки пильний погляд та довге каштанове волосся. Якби не сивина і зморшки навколо очей Алаїс, то вони могли б скидатися на сестер.

На обличчі доньки було видно нетерпіння.

— Саже каже, що сюди вже йдуть солдати, — промовило дівча невпевненим голосом.

Проте Алаїс тільки похитала головою.

— Вони не прийдуть сюди аж до завтра, — твердо відповіла їй матір. — І маємо ще багато часу, який треба чимось зайняти. — Алаїс узяла в свої руки холодні рученята доньки. — Я покладаюся на тебе — маєш допомагати Саже та дбати про Ріксанду. Особливо сьогодні вночі. Ти їм потрібна.

— Я не хочу тебе втрачати, Mamá[189], — промовила Бертранда, і її губи затремтіли.

— Ти й не втратиш, — посміхнулася їй Алаїс, молячись, щоб так і було. — Ми всі скоро знову зустрінемося. Ти мусиш бути терплячою. — Бертранда злегка їй посміхнулась. — Ось так краще. А тепер ходімо, Filha[190]. Спустімося додолу.

Розділ 72

У середу шістнадцятого березня на світанку вони зібралися біля Головних воріт Монсеґюра.

Із зубчастих укріплень вояки гарнізону спостерігали, як хрестоносці, вислані заарештувати «добрих людей», долали останні метри скелястої стежки, що вранці все ще була слизькою від морозу.

Бертранда стояла разом із Саже та Ріксандою попереду натовпу. Навколо було надто безгучно. Після місяців безжальних бомбардувань, вона ще не звикла до тиші: тепер усі балісти та катапульти стояли без діла.

Останні два тижні у фортеці панував мир. А для багатьох це були останні дні. Було відсвятковано Великдень. Катарські священики обох статей постилися. Незважаючи на обіцянку пробачити тих, хто зречеться своїх вірувань, майже половина мешканців цитаделі, зосібна й Ріксанда, обрали прийняття останньої розради. Вони воліли радше померти як «добрі християни», аніж жити під французьким пануванням. Приречені померти за віру заповідали своє майно тим, хто мусив тепер жити без своїх коханих і рідних. Бертранда допомагала розносити подарунки: віск, папір, сіль, матерію, черевики, гаманці, штани, навіть фетровий капелюх.

П’єрові-Роже де Мірпуа подарували зерно, пальта й жакети, щоб він роздав їх своїм людям. Маркіза де Лянатар заповіла власний статок своїй онуці Філіппі — дружині П’єра-Роже.

Бертранда вдивлялася у мовчазні обличчя і про себе молилася за матір. Алаїс ретельно добирала одяг Ріксанді. Темно-зелена сукня й червоний плащ, краї та поділ якого були вишиті дивним візерунком із блакитних та зелених квадратиків, ромбів і жовтих квітів. Матір пояснила їй, що це прообраз того плаща, який вона одягала на весілля в каплиці Святої Марії в Шато Комталь. Алаїс була певна, що Оріана пригадає його, попри тривалий проміжок часу.

З метою перестороги Алаїс також зробила маленьку сумочку зі шкури вівці, яку вона одягла поверх плаща Ріксанди. То була копія chemise[191], у якій зберігалися кожна із Книг Трилогії лабіринту. Бертранда допомагала наповнювати її матерією та пергаментами, щоб увести в оману принаймні на відстані. Вона не до кінця розуміла, навіщо такі приготування, але була рада допомогти.