Розділ «Лабіринт»

У п’ятницю сьомого серпня хрестоносці напали на південну частину передмістя Сен-Мігель. На певний час вони таки змогли захопити рів під мурами, але відступили під зливою стріл та каміння. Після декількох годин запеклого бою французи, на радість каркассонцям, відступили під тривалим скаженим натиском захисників фортеці.

На світанку наступного дня, щойно на обрії замерехтіли сріблясті промені вранішнього сонця, огорненого легким туманом, що повільно спускався зі схилів пагорба, тисячі хрестоносців уже стояли перед передмістям Сен-Мігель. Атака розпочалася знову. Шоломи й щити, мечі, списи та очі — все блищало на сонці. Кожен солдат мав приколотий на грудях білий хрест, що чітко вирізнявся на гербах Невера, Бургундії, Шартра та Шампані.

Віконт Тренкавель стояв на стінах Сен-Мігеля, пліч-о-пліч зі своїм людьми, готовими відбити напад.

Лучники тримали луки напоготові. Нижче стояла піхтура, озброєна сокирами, мечами та списами. Позаду них розташувалася кіннота, яка ховалася за стінами поселення, доки її допомога не була потрібна.

Удалині почувся бій французьких барабанів. У витоптану твердь ударялися піки, важкий звук відлунював від землі, що застигла в очікуванні.

Отак усе почалось.

Алаїс стояла поряд із батьком на стіні, її увага розсіялася: очима вона шукала чоловіка й водночас спостерігала, як хрестоносці спускалися пагорбами.

Коли вони вже були в межах досяжності, віконт Тренкавель підняв руку і подав знак. Сила-силенна стріл одразу огорнула небо чорною завісою.

Люди гинули з обох боків. Перша приставна драбина з’явилася біля стіни. Арбалетний снаряд різко просвистів у повітрі, вдарився у грубе, важке дерево і скинув драбину. Вона нахилилася, потім утратила рівновагу. Спочатку вона падала повільно, але потім набрала швидкості, скидаючи солдатів на землю в місиво крові, кісток і дерева.

Проте хрестоносцям вдалося підійти близько до воріт і підвести облогову машину до самих стін передмістя. Заховавшись, сапери почали видовбувати камені зі стін й рити підкопи, щоб послабити укріплення.

Тренкавель наказав лучникам приготуватися до бою. Шквал снарядів та палаючих стріл посипалися на французів і їхні дерев’яні конструкції. У небо здійнялися клуби чорного диму і пари, поки нарешті все навколо не зайнялося, змусивши ворогів тікати зі своїх схованок. Їхній одяг палав, і вони одразу ж гинули під градом стріл.

Однак було вже надто пізно. Захисники могли тепер тільки споглядати, як палав підкоп, що його хрестоносці готували протягом кількох днів. Алаїс підняла руки, щоб затулитися від каміння, пилу та полум’я, яке вибухом викинуло у повітря.

Хрестоносці ринули в пролом у стіні. Ревіння вогню заглушало крики дітей та жінок, що в розпачі тікали.

Важка брама між Сен-Мігелем і Ціутатом відчинилася, і рицарі кинулися у свою першу атаку.

«Збережи його», — прошепотіла Алаїс сама до себе, неначе її слова могли захистити Гільєма від стріл.

Тепер за допомогою катапульти хрестоносці кидали голови мертвих воїнів через стіни, щоб посилити паніку й страх. Коли Тренкавель повів своїх людей у бій, крики і лемент стали ще голоснішими. Віконт одним із перших пролив ворожу кров, відтявши голову якомусь французові і скинувши його тіло з меча ногою.

Гільєм бився неподалік від віконта, продираючись на своєму бойовому коні крізь гущу нападників, топчучи всіх, хто траплявся йому на шляху.

Алаїс помітила Альзе де Пріксана поряд із чоловіком. Вона бачила, як його кінь спотикнувся й Альзе впав. Тієї самої миті Гільєм повернув свого коня і прийшов на допомогу другові. Оскаженілий від запаху крові та брязкоту сталі сильний огир Гільєма став на задні ноги і звалив хрестоносця на землю, таким чином давши Альзе час підвестися й уникнути небезпеки.

Французи мали надто велику перевагу в силі. Натовп наляканих і поранених чоловіків, жінок і дітей кинулися до Ціутата якраз перед своїми солдатами. Військо французів усе прибувало. Вони завойовували вулицю за вулицею.

Нарешті Алаїс почула наказ відступати.