Розділ «Лабіринт»

З-під портьєри Алаїс бачила батькові ноги, коли він ходив туди-сюди кімнатою, і час від часу чула тихе бурмотіння.

Уже було пізно, коли повернувся Педро II. Із виразу його обличчя Алаїс одразу здогадалася, що місія не вдалася. Її дух упав. Це був останній шанс забрати Книги з поселення, доки облога не стала надто серйозною.

— Які у вас є новини? — промовив віконт Тренкавель, підводячись, щоб привітати принца.

— Жодної, яку я б хотів повідомити, — відповів Педро II. — Мені прикро навіть переказувати абатові слова. — Він прийняв кубок вина й осушив його залпом. — Абат Сітоський дозволить вам із дванадцятьма людьми, яких ви самі оберете, безпечно покинути Шато сьогодні вночі, прихопивши з собою усе, що ви зможете винести.

Алаїс побачила, як руки віконта стислися в кулаки.

— А Каркассона?

— Поселення і решта переходить до війська. Після Без’єра всі володарі шукатимуть тут винагороди для себе.

На якусь мить запала тиша.

Потім Тренкавель нарешті дав волю своїй люті, загативши кубок у протилежну стіну.

— Як наважився він пропонувати мені таку образливу угоду! — закричав віконт. — Як насмілився він ображати нашу честь, нашу гордість! Я не залишу цим французьким шакалам анічогісінько!

— Messire, — пробурмотів Пелетьє Тренкавель узявся під боки, важко дихаючи й чекаючи, поки мине напад гніву.

Потім він повернувся до принца:

— Ваша Величносте, я вдячний вам за заступництво і за послуги, які ви вчинили від нашого імені. Утім, якщо ви не бажаєте — чи не зможете — битися спільно з ними, то ми повинні попрощатися. Ви мусите покинути нас.

Педро тільки кивнув, знаючи, що більше сказати нічого.

— Хай Господь буде з тобою, Тренкавелю, — промовив він сумно.

Віконт зустрівся із ним поглядом і рішуче відповів:

— Я певен, що так і буде.

Коли Пелетьє вийшов із зали разом з Педро Арагонським, Алаїс дістала нагоду також вибратися звідти.

День Преображення Діви Марії минув спокійно, з мінімумом воєнних дій із кожного боку. Тренкавель і далі сипав стріли і метальні снаряди на хрестоносців, тимчасом як бездумні удари катапульти з гуркотом кидали в стіни каміння й уламки брил. Люди гинули в обох військах, але втратити чи захопити землю не дуже то і вдавалося.

Рівнини нагадували склеп. Роздуті від спеки тіла гнили просто там, де лежали, а на них правили тризну чорні рої мух. Шуліки та яструби кружляли над бойовищем, обгризаючи кістки дочиста.