Розділ «Лабіринт»

— Я не можу відповідати за вчинки графа Фуаського.

— Він є вашим васалом і союзником, — Педро витріщився на віконта, — чому ти дозволяєш цьому неподобству процвітати?

Алаїс відчувала, як віконт затамував подих.

— Ваша Високосте, ви щойно самі відповіли на своє запитання. Ми живемо пліч-о-пліч з тими, кого ви називаєте єретиками. Ми виросли разом, наші найближчі родичі також є серед них. Parfaites ведуть чесне і достойне життя, допомагаючи громаді, що постійно зростає. Я не можу позбутися їх, так само як не годен зупинити щоденний схід сонця!

Проте такі слова не зворушили Педро.

— Твоєю єдиною надією є возз’єднання зі святою матір’ю-церквою. Ти є рівним з усіма північними баронами, які нині з абатом, і вони ставитимуться до тебе саме так, якщо лише захочеш виправитись. Але якщо, бодай на мить, ти даси абатові привід думати, ніби ти надто близько до серця приймаєш ці єретичні ідеї і не борешся з ними, то він розчавить тебе. — Принц Арагонський зітхнув. — Невже ти справді гадаєш, що зможеш вистояти, Тренкавелю? На їхньому боці чисельна перевага у співвідношенні сто до одного.

— У нас досить їжі.

— Проте ви не маєте води. Ви ж бо втратили річку.

Алаїс помітила, що батько дивиться прямісінько на віконта, очевидно боячись, що той от-от утратить самовладання.

— Не подумайте, ніби я не дослухаюся до ваших слів і мудрих порад, але хіба ви не бачите, що вони прийшли боротися за наші землі, а не душі? Ця війна не заради слави Господньої, а заради людської жадоби. Це армія загарбників, Ваша Величносте. Якщо я зрадив церкву — і тим самим образив вас, мій принце, — я прошу вибачення. Утім, я не вірнопідданий графа Неверського чи то абата Сітоського. У них немає ніякого права на мої землі — ні духовного, ні цивільного. Через це я не віддам своїх людей на поталу французьким шакалам.

Алаїс відчула гордість. А з виразу батькового обличчя зрозуміла, що він почувається так само. Уперше за час перемовин щось у мужності та силі духу Тренкавеля, здавалося, вразило Педро Арагонського.

— Це благородні слова, віконте, — сказав він, — але зараз вони вам не допоможуть. Заради людей, яких ти любиш, дозволь мені принаймні переказати абатові Сітоському, що ти вислухаєш його умови.

Тренкавель відійшов до вікна і промовив із зусиллям:

— У нас немає достатньо води, щоб забезпечити усіх мешканців Ціутата?

Пелетьє кивнув.

— Так, немає.

Тепер тільки віконтові руки, білі на тлі кам’яного підвіконня, виказували, як важко йому даються слова.

— Гаразд. Я вислухаю абата.

Певний час потому як Педро залишив Шато Комталь, Тренкавель не зронив ані слова. Він стояв на своєму місці, споглядаючи захід сонця. Нарешті, коли запалили свічки, він сів. Пелетьє одразу ж віддав наказ, щоб із кухні принесли їжу й напої.

Алаїс не могла поворухнутися, боячись, що її помітять. Її ноги й руки зсудомило. Стіни нібито навалювалися на неї, але вона нічого не могла вдіяти.