Розділ «Лабіринт»

— Чому було не віддати її мені самому?

— Ви уникаєте мене, Messire, — тихо відповіла Оріана, — я не знала коли, і навіть чи взагалі, побачу вас. Крім того, якби нас спостерегли разом, це засвідчило б, що між нами колись щось було. Ти можеш вважати мої дії дурними, але не сумнівайся в чесності моїх намірів.

Оріана бачила, що її слова не переконали Ґільєма, але він не хотів продовжувати цю сварку. Його руки потяглися до кинджала на поясі.

— Якщо ти скажеш Алаїс бодай слово, — нарешті озвався він, — Я вб’ю тебе, Оріано, і нехай Господь мене покарає, якщо я цього не зроблю.

— Вона нічого не дізнається від мене, — промовила Оріана, а потім усміхнулася, — якщо, звісно, у мене не виникне потреби захищатися. І... — Вона знову зробила паузу, Ґільєм глибоко зітхнув. — І коли таке трапиться, — вела далі Оріана, — то маю до тебе запитання.

— А якщо я не збираюся на нього відповідати? — Гільєм звузив очі.

— Я хочу лише дізнатися, чи мій батько давав Алаїс що-небудь цінне на збереження. От і все.

— То ти просиш мене шпигувати за власною дружиною, — перепитав Ґільєм голосно. — Я цього не робитиму, Оріано, і ти не робитимеш нічого, що може її засмутити, це тобі зрозуміло?

— Засмутити її? Це ти боїшся бути викритим, от і стаєш таким рицарем. Це ти зраджував її всі ті ночі, які провів зі мною, Ґільєме. Я шукаю тільки інформацію. І я дізнаюся її з твоєю допомогою, чи без неї. Утім, якщо ти станеш мені на заваді... — Оріана замовкла, і погроза залишилась невисловленою.

— Ти не наважишся.

— Мені нічого не коштуватиме розказати Алаїс про все, що ми робили вдвох, поділитися з нею тими словами, які ти нашіптував мені, подарунками, що їх ти мені дарував. Вона повірить мені, Ґільєме. На твоєму обличчі написано надто багато.

Почуваючи відразу до себе, до Оріани, Ґільєм рвучко відчинив двері.

— Будь проклята, Оріано, — нарешті сказав він і швидко пішов геть коридором.

Оріана тільки посміхнулася: вона спіймала Ґільєма у лабети.

Усю другу половину дня Алаїс намагалася розшукати батька. Ніхто його не бачив. Тоді вона насмілилася піти до Ціутата, щоб принаймні поговорити з Есклармонд. Однак вони з Саже більше не мешкали в Сен-Мігелі, й, здавалося, навіть не поверталися додому.

Зрештою, виснажена й налякана Алаїс повернулася до своєї кімнати. Вона не хотіла спати, оскільки була надто знервованою і стривоженою, а тому запалила лампу й сіла за стіл.

Коли дзвони віддзвонили першу годину, її розбудили кроки в коридорі. Алаїс підвела голову і сонно глянула у бік звуків.

— Ріксандо! — прошепотіла вона — Це ти?

— Ні, не Ріксанда, — почулася відповідь.

— Гільєме!