Розділ «Лабіринт»

— Ні, Алаїс! — гаркнув Пелетьє, оскільки страх тільки розпалював його гнів. — Це мій обов’язок, а не твій. Я не пожертвую тобою.

— Тоді поїхали разом! — і собі крикнула дівчина. — Сьогодні вночі. Візьмімо Книги і поїдьмо просто зараз, поки ще маємо змогу.

— Надто небезпечно, — вперто повторив батько.

— Ти гадаєш, що я не знаю про це? Так, може статися, уся наша подорож завершиться на вістрі французького меча. Однак це напевно краще — померти, намагаючись допомогти, ніж дозволити страху позбавити нас сміливості.

На подив та розчарування Алаїс, батько посміхнувся.

— Твій дух додає тобі віри, Filha, — понуро мовив він, — але Книги залишаться у Ціутаті.

Алаїс із жахом зиркнула на батька, а потім вибігла з кімнати.

Розділ 47

Два дні після неочікуваної перемоги над Без’єром хрестоносці провели на родючих луках та в щедрій сільській місцевості навколо переможеного міста. Дістати таку нагороду із мізерною кількістю жертв було просто дивом. Господь не міг би дарувати більшого знаку справедливості їхньої справи.

Над ними височіли задимлені руїни колись величного міста. Подекуди великі клуби сірого попелу злітали вгору в недоречно яскраво-блакитне літнє небо, і їх розвіював вітер по сплюндрованій землі. Час від часу було чути, як завалюється мурування й тріщать та розпадаються дерев’яні споруди, такі звуки не можна сплутати ні з чим.

Наступного ранку військо згорнуло табір і відкритим простором попрямувало на південь до римського міста Нарбонни. Попереду колони мужів їхав абат Сітоський, а по боках — папські легати. Абатова тимчасова влада посилилася через спустошливе захоплення міста, яке насмілилося дати притулок єресі. Кожен хрест червоного чи золотого кольору, здавалося, тріпотів, неначе найкращі прапори над Господніми воїнами. Кожне розп’яття вигравало у променях яскравого сонця.

Армія завойовників, немов змія, торувала свій шлях серед соляних озер, застояних водойм і заростей жовтуватих кущів, що овіювалися лютими вітрами з Ліонської затоки. Уздовж дороги росла дика лоза, оливкові пальми та мигдаль.

Французькі солдати, що не звикли до надзвичайного клімату Півдня, ще ніколи не бачили таких краєвидів. Вони хрестилися, вбачаючи у тому доказ того, що таки справді прийшли на залишену Богом землю.

Двадцять п’ятого липня поблизу Капстана хрестоносців зустріла делегація, що складалася з архієпископа Нарбонського та віконта міста.

Нарбонна була великим торговим портом Середземного моря. Хоча осердя міста і розташовувалося трохи далі від берега, але, почувши про те лихо, яке спіткало Без’єр, і маючи надію врятувати Нарбонну від такої ж долі, ізверники церкви, й управителі міста були готові пожертвувати своєю незалежністю та гордістю. При свідках архієпископ Нарбонський і віконт стали навколішки перед абатом Сітоським і зголосилися вповні та незаперечно підкоритися церкві. Вони погодилися видати всіх відомих єретиків легатам, конфіскувати усю власність, якою володіли катари та юдеї, навіть платити податки за своє майно, щоб забезпечити хрестоносців коштами.

За кілька годин угоду було підписано. Нарбонна врятувалась. Ніколи ще війна не миналася так легко.

Абат і легати здивувалися тому, як швидко мешканці Нарбонни поступилися своїми правами, але не показали цього. Люди, що йшли під прапорами графа Тулузького, були здивовані легкодухістю своїх співвітчизників, одначе теж не виказали власних почуттів.

Було віддано наказ змінити курс. Військо мало переночувати біля Нарбонни, потім рано-вранці направитися до Олонзака. Після цього залишалося всього кілька днів, щоб дістатися самої Каркассони.

Наступного дня здалося укріплене місто Азіль, широко відчинивши нападникам ворота. Кілька сімей було визнано єретиками і спалено на погребальному вогнищі, нашвидкуруч розкладеному на центральній площі. Вузькими крутими вуличками стелився чорний дим, що підіймався над стінами і виходив у передмістя й далі.

Одне за одним маленькі замки та селища здавалися в полон, навіть не здіймаючи мечів. Сусіднє місто Редорт узяло приклад з Азіля, достоту як і більшість сіл та крихітних поселень між ними. Інші фортеці хрестоносці застали порожніми.