Розділ «Лабіринт»

Ідея є божевільною. Це щонайменше вісім годин їзди.

Якісь тривожні думки заворушилися в її голові. Еліс знову заглибилася в записи, які зробила в бібліотеці.

Серед багатьох відомостей про собор у Шартрі була згадка і про Святий Грааль та лабіринт. Нарешті Еліс знайшла абзац, який шукала. Вона перечитала його двічі, воліючи переконатися, що не помилилася. Потім відсунула стілець від стола і сіла на нього, взявши книгу Одріка Беяра й розкривши її на закладеній сторінці.

«...Є також припущення, що саме це місце стало останнім прихистком Граалю. Припускають також, що катари охороняли Чашу Христову...»

Скарби катарів були таємно вивезені з Монсеґюра. Їх заховали на території піку Суларак? Еліс розгорнула мапу, що лежала поруч із книжкою. Монсегюр розташовується неподалік від Сабартського хребта. Що коли скарби заховано саме там? Що ж об’єднує катарів з Каркассоном?

Здалеку вона чула перші звуки грому. Кімната тепер була наповнена дивним оранжевим світлом від вуличних ліхтарів, що відбивалися від хмар на грозовому небі. Вітер почав дужчати, стукаючи віконницями та розкидаючи сміття по автостоянці.

Коли Еліс запнула фіранки, на землю вже падали перші важкі краплини дощу, розбризкуючись по підвіконню, неначе атрамент. Їй кортіло поїхати просто зараз, але було вже пізно, тож вона не бажала ризикувати — їхати поночі та в грозу.

Еліс зачинила вікна і двері, налаштувала будильник, потім не роздягнувшись уляглася у ліжко і приготувалася чекати ранку.

Спочатку все було, як і завжди. Уже знайоме відчуття спокою. Вона летіла в білому невагомому світі, прозорому й тихому. Потім неначе заховані дверцята відчинилися під містком. Еліс раптом похитнулася і впала. Вона летіла в небі до заліснених гір, які також наближалися їй назустріч.

Тепер вона знала, де це відбувається. Поблизу Монсеґюра, на початку літа.

Щойно її ноги торкнулися землі, Еліс почала бігти, спотикаючись на крутій лісовій дорозі між двома стінами високих дерев. Густі й величезні дерева нависали просто над нею. Еліс намагалася вхопитися за гілля, щоб призупинитись, але її руки проходили крізь гілки, а тонісіньке листя прослизало між пальцями, немов волосся між зубцями гребінки, тільки забарвлюючи зеленим кінчики її пальців.

Стежка звивалася під ногами. Підіймаючись вище вгору, Еліс відчувала хрускіт дрібненьких камінців та велике каміння, яке прийшло на зміну доти м’якій землі, а також мох і маленькі гілочки. Досі вона не чула жодного звуку. Птахи не співали, не було й інших голосів — тільки її власне уривчасте дихання.

Стежка вигнулася і почала звиватися змійкою, кидаючи Еліс з боку в бік, поки вона не завернула за ріг і не опинилася перед стіною вогню, що затулив їй дорогу вперед. Еліс простягла руки, захищаючись ними, як щитом, від червоних, помаранчевих та жовтих язиків полум’я, що гойдалися, звивалися, хилиталися й вигиналися у повітрі, ніби очерет над водою.

Тепер сон дещо змінився. Цього разу замість багатьох облич, що викривлялися у полум’ї, з’явилося лишень одне — жіноче обличчя з м’яким, але владним виразом. Жінка простягла з вогню руку й забрала в Еліс Книгу.

Вона співала голосом, що переливався срібними дзвіночками:

«Bona nuèit, bona nuèit...»

Цього разу холодні пальці не хапали Еліс за ноги й не приковували її до землі. Вогонь більше не затягував її до себе. Тепер Еліс ринула в небо, неначе стовп диму, тендітні, але сильні жіночі руки обіймали її, міцно тримаючи. Нарешті вона була у безпеці.

«Braves amics, pica mièja-nuèit».

Еліс посміхалася уві сні, коли вони разом здіймалися дедалі вище, до світла, залишаючи цей світ далеко внизу.

Розділ 44