Розділ «Лабіринт»

Дівчина за стійкою виглядала роздратованою.

— Я приділю вам час, щойно завершу справу з цим паном, — сказала вона до Еліс.

— Боюся, це не може чекати так довго, — не здавалась Еліс, — у моєму номері хтось був. Він вибіг звідси кілька хвилин тому.

— Справді, мадам?

Еліс підвищила голос настільки, щоб її могли чути усі.

— Il у avait quelqu’un dans ma chambre... Un voleur[126].

У переповненому холі раптом запала тиша. Очі чергової широко розплющилися, вона зіскочила зі свого стільця і на кілька хвилин зникла. За секунду з’явився власник готелю і відвів Еліс трохи вбік.

— Що у вас за проблема, пані? — запитав він тихо.

Еліс усе детально пояснила.

— Двері не вибито, — зазначив хазяїн, перевіряючи замок. Він провів її назад до кімнати.

Разом із власником, який стояв біля дверей, Еліс перевірила свої речі. На її подив, усе було на місці. Паспорт лежав унизу шафи, хоча одяг у ній трохи був розкиданий. Те саме сталося і з рюкзаком. Нічого не пропало, але всі речі були складені дещо інакше. Обмаль доказів.

Еліс також перевірила ванну. Нарешті вона знайшла щось.

— Monsieur, s’il vous plaît, — покликала вона власника готелю. І вказала йому на раковину. — Regardez[127].

У ванній кімнаті сильно пахло лавандою, бо мило було розбито на шматочки. Тюбик зубної пасти також був відкритий, а паста — вичавлена.

— Voilá. Comme je vous εi dit[128], — повідомила Еліс.

Власник готелю виглядав переконаним, але ще трохи вагався.

— Мадам хоче, щоб я сповістив про це поліцію? Я, звичайно ж, запитаю й інших пожильців, чи не помітили вони чогось, але оскільки нічого не пропало... — його запитання повисло у повітрі.

Раптом Еліс збагнула. Це не випадкове пограбування. Зловмисник, хай хто він є, шукав щось конкретне, щось таке, що, на його думку, було у неї.

Хто знає, що вона тут? Нубель, Поль Оті, Карен Флері та її керівництво, Шелаг. І більше ніхто.

— Ні, — швидко відповіла Еліс, — не треба телефонувати в поліцію. Адже нічого не пропало. Утім, я хочу перебратися до іншої кімнати.