Розділ «Лабіринт»

Нарешті хлопчик кивнув.

— А де зараз Есклармонд?

— У Сен-Мігелі є будиночок, — швидко видихнув він. — Бабуся сказала, що ми зачекаємо там, доки ви не повідомите про прихід начальника фортеці Пелетьє.

Алаїс напружилася.

— І це все, що сказала Есклармонд? — швидко перепитала вона. — Що вона чекає повідомлення від батька?

Саже виглядав збентеженим.

— Невже бабуся помилилася?

— Ні-ні, просто я не бачу, як... — Алаїс раптом зупинилася. — Не зважай. Це не важливо. — Вона витерла обличчя Саже своєю хустинкою. — Ось так. Тепер значно краще. Мій батько справді має на меті зустрітися з твоєю бабцею, хоча він чекає на приїзд іншого... друга, який добирається сюди з Без’єра.

— Симеона, — кивнув Саже.

Алаїс дивилася на дитину зовсім розгублено.

— Так, — сказала вона, вже посміхаючись, — Симеона. Скажи мені, Саже, чи є щось таке, чого ти не знаєш?

Саже спробував усміхнутися.

— Небагато.

— Ти маєш сказати Есклармонд, що я розповім батькові про все, що тут сталося, але вона... Ви обоє мусите залишатися в Сен-Мігелі до певного часу.

Саже здивував Алаїс тим, що, взявши її за руку, промовив:

— Скажіть їй це самі. Бабуся буде рада вас бачити. Ви зможете більше поговорити. Вона сказала, що ви були змушені піти, перш аніж завершили свою розмову з нею.

Алаїс поглянула в його темно-бурштинові очиці, що яскраво блищали від захоплення.

— То ви підете?

Дівчина аж розсміялася.

— Заради тебе, Саже, звичайно ж. Проте не зараз. Це надто небезпечно. За будинком, мабуть, стежать. Я пришлю вам звістку.