Розділ «Лабіринт»

Перш аніж Алаїс усвідомила, що відбувається, вони опинилися на вулиці. Солдати йшли позаду неї так близько, що вона відчувала їхнє дихання на потилиці. Раптом вона згадала слабкий запах пива та грубу руку, що затуляла їй рота.

— Мерщій! — звеліла Оріана, штовхаючи її у спину.

Заради безпеки Есклармонд, Алаїс відчувала, що мусить підкоритися бажанням сестри. На розі вулиці Алаїс змогла кинути на будинок останній погляд через плече. Есклармонд стояла на порозі. Вона швидко підняла палець і притисла до вуст. Зрозумілий жест — не говорити нічого.

Розділ 36

Пелетьє потер очі й потягнувся, щоб трохи розім’яти задубілі кості.

Багато годин тому із Шато Комталь вирушили посланці з листами до шістдесяти васалів Тренкавеля, які ще не прибули до Каркассони. Найсильніші васали були в усьому незалежні від віконта, крім імені. Тому Пелетьє переконав віконта Тренкавеля радше просити, ніж наказувати їм. Кожен лист якнайточніше описував загрозу. Французи збиралися на кордонах, готуючись до нападу, якого Південь ще не бачив. Гарнізон, що стояв у Каркассоні, треба було зміцнювати. Потрібно було виконати свій обов’язок вірності й набрати якомога більше відданих мужів.

— A la parfin[108], — промовив Тренкавель, розтоплюючи над вогнем віск, перш аніж поставити на лист свою печатку. — Нарешті.

Пелетьє повернувся у бік віконта і кивнув Жанові Конґосу. Зазвичай він приділяв мало уваги чоловікові Оріани, але віднедавна Конгос та його писарчуки працювали невтомно і віддано. Тепер, щойно служник відніс останнього листа останньому посланцеві, що очікував ззовні, Пелетьє дозволив писарям піти. Під наглядом Конґоса вони один по одному вставали, розминали закляклі пальці, потирали очі, скручували свої пергаменти, збирали пера й атрамент. Пелетьє дочекався, поки вони залишаться наодинці з віконтом Тренкавелем.

— Вам слід відпочити, Messire, —: промовив начальник фортеці. — Вам потрібно відновити сили.

Тренкавель розсміявся.

— Força e vertu[109], — повторив він ті самі слова, що їх говорив у Без’єрі. — Не хвилюйся, Бертране, зі мною все гаразд. Краще й не може бути. — Віконт поклав руку на плече Бертрана Пелетьє. — Ти є моїм давнім другом. Хіба ти колись шукав відпочинку?

— Мушу зізнатися, сама думка дуже спокуслива, Messire, — відзначив Пелетьє. Після тижнів недоспаних ночей, він відчував свій похилий вік.

— Сьогодні вночі ми всі спатимемо у власних ліжках, Бертране, хоча, боюся, кожна година для нас може бути оманливою. — Тренкавелеве вродливе обличчя стало врочистим. — Дуже важливо, щоб я зустрівся з консулами якомога швидше і зі стількома, скільки зможуть зібратися.

Пелетьє кивнув на знак згоди.

— Маєте якесь конкретне прохання?

— Навіть якщо всі наші васали серйозно візьмуть до уваги мій заклик і приїдуть із вірними їм вояками, нам ще потрібні люди, — віконт опустив руки.

— Ви хочете, щоб консули поповнили військову скарбницю?

— Нам треба досить коштів, щоб заплатити за службу дисциплінованим та вправним найманцям — арагонцям чи каталонцям; що ближче до нас, то краще.

— Маєте на увазі збільшення податків? Може, на сіль? Ачи на пшеницю?

— До цього скоро дійде, але зараз я сподіваюся зібрати кошти, що нам потрібні, через пожертви, а не обов’язкові сплати. — Віконт замовк. — Якщо це не спрацює, тоді я спробую застосувати суворіші заходи. А як просуваються справи з укріпленнями?