Розділ «Лабіринт»

На вулицях було надто людно, тому Алаїс мусила проштовхуватися крізь натовп. Що ближче вона підходила до свого поселення, то набридливішими ставали гамір і метушня довколишнього світу. Алаїс намагалася не чути цього галасу й думати лише про те, щоб дістатися воріт. Благаючи свої знесилені ноги не здаватися, вона пробивалася крізь юрбу вперед.

Якась пані торкнула її за плече.

— Гляньте на свою голову, мадам, — попередила вона тихо, її голос був добрим, але, здавалося, йшов здаля.

Усвідомивши, що її волосся не заколоте та розтріпане, Алаїс швиденько накинула плащ на плечі й натягла капор на голову руками, що тремтіли радше від виснаження, ніж від шоку. Вона пішла далі, прикриваючи плащем сукню, всю в плямах від бруду, блювоти та зелених річкових водоростей. Люди штовхалися, купували щось і галасували. Алаїс здавалося, що вона ось-ось знепритомніє. Вона підняла руку й зіперлась на стіну. Вартові біля Родезької брами кивали майже всім місцевим мешканцям, пропускаючи їх без зайвих питань і зупиняючи тільки блудяг, старців і циганів, сарацинів та юдеїв. Від них охоронці вимагали пояснень, що вони роблять у Каркассоні, а також перевіряли їхні речі ретельніше, ніж було потрібно, а коли глечик пива чи монета перекочовувала їм до рук, тоді вони бралися до наступної жертви.

Алаїс вони пропустили, ледве глянувши на неї.

Вузькі вулиці Каркассони кишіли мисливцями, торговцями, великою рогатою худобою, солдатами, ковалями, жонглерами, дружинами консулів та їхніми слугами, а також проповідниками. Алаїс ішла, опустивши голову, ніби боролася із холодним північним вітром: вона не бажала, щоб її впізнали.

Нарешті вона побачила знайомі обриси башти Тур-дю-Мажор, перегодом і Тур-де-Казерне, а потім — подвійні вежі Східних воріт. Зрештою перед її поглядом постав Шато Комталь у всій своїй красі.

Дівчина полегшено зітхнула, і гарячі сльози ринули з її очей. Розсердившись через свою легкодухість, вона закусила нижню губу так міцно, що аж виступила кров. Алаїс засоромилася власної слабкості й вирішила більше не принижувати себе плачем, адже хтось може помітити, що їй бракує мужності.

Вона жадала лишень одного — нарешті побачити батька.

Розділ 3

Начальник фортеці Пелетьє саме завершував щотижневу перевірку запасів зерна та борошна в одній з комор на першому поверсі поряд із кухнею. Він із полегкістю з’ясував, що жоден запас не запліснявів.

Бертран Пелетьє служив у віконта Тренкавеля понад вісімнадцять років. Холодного новорічного ранку 1191 року його викликали до рідної Каркассони, де він обійняв посаду начальника фортеці й регента дев’ятирічного Раймона-Роже, спадкоємця володінь Тренкавелів. Він давно очікував цієї звістки й охоче приїхав, узявши з собою вагітну дружину та дворічну доньку. Холод і волога Шартра йому ніколи не були до вподоби. У Каркассоні він побачив дорослого як на свої літа хлопчика, що тяжко переживав утрату батьків та намагався впоратися з відповідальністю, що лягла на його ще малі плечі.

Відтоді Бертран лишався з віконтом Тренкавелем, спершу в родині опікуна Раймона-Роже, Бертрана Сессакського, потім під захистом графа Фуаського. Коли ж Раймон-Роже досяг повноліття і повернувся до Шато Комталь, ставши повновладним віконтом Каркассони, Без’єра та Альбі, Пелетьє поїхав з ним.

Пелетьє відповідав за лад у веденні господарства. Він також переймався управлінням, правосуддям та податками, що їх від імені віконта збирали консули, які вели справи, пов’язані з Каркассоною.

У Шато Комталь було повно різноманітних гостей, яких прибувало що день, то більше. Найповажніші власники замків на землях Тренкавелів та їхні дружини, а також доблесні, найзнаменитіші рицарі Півдня Франції. На традиційний рицарський турнір у день пам’яті Святого Назера у кінці липня було запрошено найкращих менестрелів та трубадурів. З огляду на тінь війни, що нависала над цими землями вже понад рік, віконт вирішив, що його гості мусять добре розважитись і що то буде найбільш знаменний турнір за весь час його правління.

Пелетьє й собі вирішив, що ніщо не має обминути його уваги. Він замкнув двері до амбару одним із тих важезних ключів, які носив на металевій зв’язці біля пояса, й попрямував коридором.

— Тепер у винний погріб, — наказав він своєму прислужникові Франсуа. — В останній діжці вино скисло.

Пелетьє крокував коридором, зупиняючись тільки для того, Щоб заглянути в інші кімнати. У приміщенні для білизни пахло лавандою та тим’яном, тут було пусто, але кімната неначе чекала, що хтось от-от прийде та вдихне в неї життя.

— Оті скатертини випрані й готові до застосування?

— Так, мосьє.