Розділ «Лабіринт»

Винісши кошик на берег, дівчина сіла під деревом та простягла ноги перед себе. Її спина, плечі й пальці не гнулися, але вона тішилася зі своїх досягнень. Вона дістала з дупла вино, яке їй дав Жак, та відкоркувала пляшку з легеньким звуком. Алаїс здригнулася, коли прохолодна рідина потрапила на її язик і потекла у горло. Потім вона розгорнула свіжий хліб і відламала великий кусень. Він мав дивний смак — пшениці, солі, річкової води та бур’яну, проте Алаїс дуже зголодніла. Це була найсмачніша їжа в її житті.

Тим часом небо ставало ніжно-блакитним, кольору незабудок. Алаїс знала, що незабаром їй треба повертатися. Але спостерігаючи за танком золотавого сонячного проміння на поверхні води, відчуваючи повів м’якого вітерця на своїй шкірі, вона не хотіла повертатися до метушливих і гамірних вулиць Каркассони та переповненого людом маєтку. Кажучи собі, що кілька хвилин нічого не змінять, Алаїс лягла на траву й заплющила очі.

Її збудили пташині крики.

Алаїс хутко підвелася. Дивлячись крізь плетиво яскравого листя, дівчина не одразу втямила, де вона є, але потім згадала.

Перестрашена, вона схопилася на ноги. Сонце стояло вже високо на безхмарному небі. Вона була відсутня надто довго, й напевно її вже почали шукати. Кинувшись збирати свої речі якомога швидше, Алаїс мерщій обмила приладдя в ріці та збризнула водою згортки в кошику, щоб зберегти зілля вологим. Вона вже збиралася йти, коли її увагу привернув якийсь клубок у комишах. Він був схожим на пеньок чи колоду. Алаїс заслонила очі від сонця, дивуючись, чому вона раніше його не помітила.

Наближаючись до Алаїс, незрозумілий предмет рухався потічком надто плавно, надто в’яло, а отже, либонь, не був твердим, як кора чи дерево.

Вона розгледіла шмат важкого темного матеріалу, розбухлого від води. Після хвилинного вагання її цікавість таки перемогла, і дівчина зайшла у воду, цього разу глибше, де вирувала швидша течія, а вода була темнішою. Що далі вона заходила, то холодніше їй ставало. Алаїс намагалася не втратити рівноваги. Вона занурювала пальці ніг глибше у слизький мул, тимчасом як вода хлюпала на її худі білі стегна та на підіткнутий поділ сукні.

Алаїс подолала вже половину шляху, аж раптом її серце впало, а долоні спітніли від жаху: вона змогла краще роздивитися предмет.

— Payre Sant![12] — слова застрягли в горлі, так і не вирвавшись назовні.

Долілиць річкою плив труп чоловіка, за ним волочився його одяг. Алаїс важко зітхнула. Потопельник мав на собі плащ із високим оксамитовим коміром брунатного кольору, плащ було оздоблено зав’язками із чорного шовку та облямовано золотим орнаментом. Вона помітила під водою блиск золотого ланцюжка чи то браслета. Голова чоловіка була не вкрита, тому Алаїс бачила його волосся — чорне та кучеряве, подекуди із сивиною. Їй здалося, що в нього на шиї висіла якась малинова стрічка чи тасьма.

Дівчина ступила ще на крок ближче. Спершу подумала, що чоловік, либонь, заблукав у темряві, послизнувся, впав у річку і втопився. Вона вже майже вирішила вийти на берег, але зненацька помітила, що голова мерця якось дивно тримається на воді. Алаїс глибоко вдихнула, скам’янівши від вигляду розбухлого тіла, хоча доти вже колись бачила потопельника. Тіло загиблого моряка було роздуте та перекошене, брудна шкіра мала легкий синьо-фіолетовий відтінок, неначе синець, що зникає. А цей труп виглядав зовсім інакше, якось не так.

Здавалося, ніби чоловік помер до того, як потрапити у воду. Його неживі руки були розкинуті, немовби він хотів пливти, а течія віднесла його лівицю в бік Алаїс. Її увагу привернуло під водою щось яскраве. Замість великого пальця руки вона розгледіла багряно-червону рвану рану, що скидалася на родиму пляму й контрастувала з розпухлою білою плоттю померлого. Коли ж Алаїс глянула на його шию, то відчула, що її ноги підломилися.

Усе попливло перед очима, коливаючись, мов поверхня неспокійного моря. Нерівна малинова лінія, яку вона сприйняла за комір чи то за стрічку, виявилася жорстоким глибоким порізом. Він тягнувся від лівого вуха, під підборіддям, майже повністю відділяючи голову чоловіка від його тіла. Навколо рани теліпалися клапті розрізаної шкіри, що у воді світилися зеленим.

Крихітні сріблясті рибки та чорні й роздуті п’явки розкошували на рані. На мить Алаїс здалося, що її серце зупинилося. Потім її охопив жах. Вона обернулась і побігла назад водою, ковзаючи та грузнучи у мулі, інстинкт підказував їй, що треба тікати якомога далі від цього тіла. Алаїс змокла до пояса, її важка від води сукня огорнулася навколо ніг і тягнула донизу.

Ріка здавалася вдвічі ширшою, ніж була досі, але дівчина хутко йшла до берега. Там, уже в безпеці, її знудило, і вона виблювала із себе геть усе: вино, неперетравлені кавалки хліба й річкову воду.

Чи то повзучи, чи лізучи рачки, вона таки вибралася нагору і впала в затінку дерев. Голова йшла обертом, у роті пересохло й з’явився присмак чогось кислого, але треба було тікати. Алаїс спробувала підвестися, проте ноги були заслабкі та не могли її втримати. Намагаючись не заплакати, вона обтерла рот тремтячою рукою, потім знову спробувала зіп’ястися на ноги, спираючись на стовбур дерева.

Цього разу їй пощастило. Стягуючи неслухняними пальцями плащ із гілки, Алаїс спробувала взути брудні ноги в черевики. Потім, залишивши решту, вона побігла назад через ліс, неначе за нею гнався сам диявол.

Спека вдарила Алаїс ув обличчя, коли вона вибігла з лісу до болота. Сонце обпікало щоки та шию, ніби глузуючи з неї. Кусливі мушки й комарі роїлися над застояною болотяною водою й над стежиною, якою прошкувала Алаїс, воліючи мерщій вибратися з непривітної місцини.

Виснажені ноги відмовлялися слухатися, їй забивало подих, але вона бігла далі. Дівчина розуміла, що треба забиратися геть від потопельника та розповісти про все батькові.

Алаїс вирішила не повертатися тим самим шляхом, яким прийшла до лісу, а прямувати до Сен-Вінсена та Родезької брами, що з’єднувала Каркассону з її передмістям.