Розділ «Лабіринт»

Стежка вниз до навісної вежі видалася крутою та щебенистою. Вона пробігала між двома високими захисними частоколами, і було важко побачити хоч щось. Проте Алаїс багато разів виходила з поселення цією дорогою, тому знала кожну ямку та горбик на землі і спускалася вниз без зайвого клопоту. Вона пройшла платформою широкої та круглої дерев’яної вежі, пильнуючи за швидким потічком, що рухався через барбакан, наче у водяному млині.

Ожина дряпала Алаїс ноги, а колючки псували її сукню. Коли вона дісталася дна, поділ її плаща набув темно-червоного кольору і став зовсім мокрим через те, що волочився по траві. Її шкіряні черевички зовсім закалялися.

Алаїс відчула піднесення, вийшовши з тіні частоколу на широкий відкритий простір. Удалині над Чорною горою повис білий липневий туман. Посвітлілий небокрай мінився рожевим і бузковим.

Вона стояла над ідеально окресленими полями ячменю, кукурудзи та пшениці й лісами, що сягали далі, ніж бачили її очі, Алаїс відчувала присутність минулого навколо себе, воно огортало її. Духи, друзі, привиди, що простягали до неї руки, нашіптували їй про своє життя та ділилися з нею таємницями. Вони поєднували її з усіма тими, хто раніше стояв на цьому пагорбі, й тими, хто ще стоятиме тут, мріючи про майбуття.

Алаїс ніколи не виїздила за межі земель віконта Тренкавеля. Їй було важко уявити собі сірі міста півночі, як-от Париж, Ам’єн чи то Шартр, де народилася її мати. Це були просто назви, слова без кольору чи теплоти, такі ж грубі, як і мова ланґдойль, якою вони розмовляли. Вона не мала з чим порівнювати, але палко вірила в те, що ніде не може бути так гарно, як на нескінченних, не підвладних часові просторах Каркассони.

Алаїс рушила вниз пагорбом, проходячи повз невисокі чагарнички та між великих кущів, аж доки не дісталася болотистих рівнин побіля південного берега річки Од. Її мокрі спідниці прилипали до ніг, і тому вона час від часу спотикалась. Алаїс почувалася невпевнено, розуміла це, остерігалась і йшла швидше, ніж звичайно. Це тому, що Жак та Беранже налякали її, казала вона сама собі. Вони завжди хвилювалися за неї. Проте сьогодні вона почувалася самотньою та вразливою. Її рука потяглася до кинджала на талії, коли пригадала торговця, який заявляв, ніби якраз на минулому тижні бачив вовка на протилежному боці річки. Усі вважали, що він перебільшував. О цій порі року такого не могло статися, можливо, то просто була лисиця чи дикий собака. Але зараз, коли Алаїс була сама і поза домівкою, розповідь здавалася їй правдивішою. Холодне руків’я надавало дівчині впевненості.

На хвильку Алаїс закортіло повернутися назад. «Не будь такою боягузкою», — присоромила вона себе. Рушивши далі, вона раз чи двічі оберталась, налякана шумом десь поблизу, але то або птах змахував крилами, або ж жовтий річковий вугор хлюпався на мілизні.

Поступово вона опанувала свої нерви, бо йшла знайомою стежкою. Ріка Од була широкою та грузькою, її притоки перепліталися, наче вени з внутрішнього боку руки. Над поверхнею води напівпрозоро мерехтів уранішній серпанок. Протягом зими ріка плинула швидко і несамовито, збільшуючись завдяки холодним гірським потокам. Але це літо було сухим, тому вода стояла низько та спокійно. Соляні млини ледве працювали. Прикріплені линвами до берегів, вони виглядали посеред річки як дерев’яний хребет.

Було ще надто рано, тож мухи та комарі поки що не роїлися над водоймами, неначе чорні хмари. Тому Алаїс обрала найкоротший шлях через брудне пониззя. Доріжку було позначено кількома білими камінцями, щоб допомогти перехожим зорієнтуватися і не впасти у віроломне багно. Вона йшла обережно, доки не дісталася краю лісу, що починавсь одразу біля західної частини мурів поселення.

Її пунктом призначення була маленька віддалена галявинка, де на частково затіненому мілководді росли найкращі рослини. Щойно, Алаїс дісталася прихистку дерев, то уповільнила ходу, насолоджуючись довкіллям. Вона відгорнула вбік виткі стебла плюща, що заступали їй стежину, і глибоко вдихнула п’янкий запах листя та моху.

Хоча навколо не було жодної людської душі, ліс жив, він мав барви й голоси. Повітря наповнювали різкі пронизливі крики та свист шпаків, щебетання в’юрків і коноплянок.

Гілочки та листя шурхотіли й тріщали під її ногами. Кролики стрибали підліском, їхні білі хвостики миготіли, коли вони ховалися під кущі жовтих, фіалкових і блакитних літніх квітів. Високо на розложистих гілках сосен руді білочки гризли горіхи, струшуючи додолу тоненькі ароматні голочки.

Коли Алаїс нарешті дісталася галявини, цього маленького острівця зелені з відкритим простором, що тягнувся до річки, їй стало жарко. З полегкістю вона спустила з руки кошик і потерла внутрішній згин ліктя. Вона зняла свій важкий плащ і повісила його на довгу розложисту гілку верби, а потім витерла лице та шию носовичком, пляшку з вином поклала в дупло дерева, щоб зберегти напій прохолодним.

Далеко позаду виднілися посічені стіни Шато Комталь. Особливо чітко на тлі блідого неба вирізнялися високі, вузькі обриси вежі Тур Пінт. Алаїс було цікаво, чи її тато вже прокинувся і сидів у своєму кабінеті разом із віконтом. Її погляд перемістився ліворуч на сторожову вежу, шукаючи власне вікно. Чи Гільєм іще спить, чи вже прокинувся і побачив, що її нема?

Коли Алаїс дивилася крізь завісу зеленого листя, то поселення здавалося так близько, і це її завжди дивувало. Так зійшлися в герці два різні світи. Там, на вулицях та у коридорах Шато Комталь, повсякчас було гамірно, там не було спокою. Тут, у царстві лісових та болотних істот, панувала глибока нескінченна тиша.

Саме тут Алаїс почувалась удома.

Вона зняла шкіряні черевики. Усе ще волога від уранішньої роси трава приємно холодила пальці ніг та лоскотала ступні. Від такої насолоди всі думки про Ціутат і родину вилетіли з голівки Алаїс. Вона поклала свої речі біля самісінької води. Поблизу берега річки буяли зарості дудника. Його дужі колінчасті стеблини скидалися на шерегу іграшкових солдатиків, що вишикувалися на брудній землі. Яскраво-зелене листя — деяке навіть більше за долоню Алаїс — кидало на воду легку тінь. Ніщо так не допомагає очищувати кров та не захищає від інфекцій, як дудник. Її подруга й наставниця Есклармонд завжди втовкмачувала їй, наскільки важливо збирати складники для компресів, ліків та інших медичних препаратів, хоч би коли й де вона їх знайшла. Навіть якщо мешканці фортеці не потерпали від інфекційних захворювань зараз, ніхто не знає напевне, що буде взавтра. Хвороба чи інфекція може вразити будь-коли. То була гарна порада, як і все, що казала Есклармонд.

Закотивши рукави, Алаїс перекрутила футляр таким чином, щоб ніж висів позаду і не заважав. Вона заплела волосся, щоб воно не розпадалось і пасма не затуляли обличчя, коли вона працюватиме, потім підіткнула пелену сукні та ступила у воду. Раптовий холод, що обпік гомілки, змусив її здригнутися й хапнути повітря.

Алаїс намочила смужки матерії та виклала їх рядком на березі, потім почала викопувати коріння лопаткою. Минуло небагато часу відтоді, як їй вдалося відірвати від дна першу рослину. Витягнувши коріння на берег, Алаїс порубала його на шматочки своєю сокиркою, загорнула шматки корінців у матерію і поклала їх на дно кошика. Потім поскладала маленькі зелено-жовті квіточки, що мали особливий гострий запах, в окрему торбинку в шкіряному мішечку. Викинувши листя та залишки коріння, Алаїс знову зайшла у воду й почала все з початку. Досить швидко її долоні вкрилися зеленими плямами, а руки забруднилися мулом.

Викопавши весь дудник, вона обернулася, роздивляючись, чи не має ще чого, що могло б бути корисним. Трохи згодом уверх за течією вона помітила окіпник лікарський, дивне примітне листя якого росло одразу з кореня, а також тяжкі грона рожевих та бузкових квітів-дзвіночків низько хилилися до води. Окіпник, або ж живокіст, як його частіше називали, чудово допомагав лікувати синці та загоювати шкіру й кістки. Вирішивши зачекати з обідом, Алаїс зібрала свої знаряддя та взялася до роботи. Вона зупинилася тільки тоді, коли кошик став повним і в неї не лишилося більше клаптиків матерії.