Розділ дев’ятий

Він постукував червоним фломастером по аркушику й думав. Усе це були гіпотези, суцільні гіпотези, може, навіть не гіпотези, а підказки інтуїції. Проте інтуїція часто його підводила. Пригадав холодний ранок два тижні тому, ковзання бруківкою ринку, труп Ельжбети Будник у кущах під синагогою. Хто там на нього чекав? Прокурор Барбара Соберай та інспектор Леон Вільчур. Випадковість? Можливо.

Старий поліцейський уже давно міг піти на пенсію або перевестися до іншого відділку, отримати підвищення. Але він вирішив залишитися в цій дірі. Гарній, нічого не скажеш, але все-таки дірі. Особливо для поліцейського. Шацький щодня читав місцеву кримінальну хроніку — крадіжка мобілки в школі була тут неабиякою подією. І все-таки Вільчур залишився. Випадковість? Можливо.

Кожен із них наввипередки ділився з ним своєю інформацією про мешканців, місто, стосунки. Насправді все, що він знав, Шацький довідався від них. Випадковість? Можливо.

Обоє були сандомирянами, знали місто як свої п’ять пальців, усі його великі й малі таємниці. Випадковість? Можливо.

А може, він узагалі не повинен розглядати їх поодинці? Може, крім цього слідства є те, що їх об’єднує? Що вони могли йому розказати? Що приховати? Зрештою, як сказав батько Соберай, старий маломістечковий прокурор — усі брешуть.

Досі Шацький боровся зі сном, та враз очуняв. Батько Соберай сказав щось іще. Розповідаючи про своє зрембінське слідство, він згадував, як вони з капітаном вагалися, чи піти їм у суді ва-банк. Невже? Вік збігався, старий Шотт і Вільчур тридцять років тому могли бути колегами. А якщо Вільчур брав участь у розслідуванні одного з найрезонансніших злочинів у ПНР? Може, саме цим і пояснювався його незвичайно високий чин, бо хто це бачив інспектора в повітовій поліції?

Шацький устав, прочинив вікно й затремтів, впускаючи хмарку повітря, яка, мабуть, заблукала тут ще в лютому, і досі не знайшла дороги назад.

Навіть, якщо... Навіть, якщо припустити, що Вільчур і батько Соберай разом працювали над поланецькою справою. Навіть, якщо припустити, що в минулому вони перетиналися. Що їх об’єднує вбивство, смерть вагітної та лжесвідчення. Що це частина тієї справи. Що Соберай виручає батька, допомагаючи втілити якийсь божевільний злочинний план, помсту чи чортзна що, то...

То що?

Нічого.

Навіщо вбивати людей, які з тими подіями не можуть мати нічого спільного, бо вони просто занадто молоді?

А навіщо вбивати через емоційний трикутник? Чоловік, жінка і хтось третій. Може, був хтось четвертий або четверта? Може, це занадто навіть у цій просякнутій еротизмом провінції?

Та передусім: навіщо стилізувати це під антисемітську легенду? Звісно, медійна істерика завжди стає в пригоді, але щоб докласти аж таких зусиль? Ці бочки, підземелля, собаки, суцільна маячня.

Клейноцький пояснював, що це не конче димова завіса чи справа рук шаленця, за цим може критися зумисна дія, яка певним чином виправдовує вбивства, пояснює, дає мотивацію.

Мотивацію. Мотив. У нього не було навіть сліду мотиву, жодної підозри, жодної ниточки, за яку можна схопитися, щоб дійти до відповіді на питання: навіщо? Якщо він просунеться бодай на крок у цей бік, відповідь на питання «хто?» буде вже чистою формальністю.

Зітхнув, розчахнув вікно, вилив у вазон рештки віскі з чашки й подався заварити собі міцної кави. Наближалася північ, організм вимагав сплати боргу, але він збирався перечитувати ці документи, доки не відшукає мотив.

7

Цей мотив був уже добре відомий Романові Мишинському, проте дзвінок до прокурора тимчасово не був першим у списку його пріоритетів. Старша інспекторка філії Інституту національної пам’яті в Кельце всупереч пафосним заявам виявилася не настільки недоступною, і Мишинський, замість того, щоб знайомитися з її округлим почерком, знайомився в келецькій квартирі з геть іншими округлостями, доладно прикритими неймовірним червоним бюстгальтером фірми «Шантель».

Шкода, бо присвятивши кілька хвилин телефонній розмові з Теодором Шацьким і розповівши йому, яким чином ненависть, брехня і певний збіг обставин спричинилися до загибелі єврейської родини в Сандомирі в 1947 році, він позбавив би замученого життям прокурора потреби провести за документами безсонну ніч.

Та з іншого боку, безсонна ніч чекала б на когось іншого, отож якась справедливість у цьому таки була.