Розділ дев’ятий

— Може й так. Ну, заборони мені. І що тепер? То Гельці приїздити до тебе вранці? Чи наразі твоя пропозиція полягає виключно в підставлянні судна й обтиранні пролежнів? — Її голос затремтів.

Йому хотілося сказати їй щось приємне, обняти, нехай навіть по телефону, зізнатися, що сумує, і що йому шкода й страшенно прикро. Але не хотів робити цього, бо поруч сиділа Соберай.

— Звичайно, нехай приїздить, я звідси сьогодні вийду, завтра вже буду на ногах, — видушив він із себе офіційним тоном, холодність якого вразила навіть його. А Вероніку по той бік слухавки й поготів. Він виразно відчув, як їй неприємно.

— Так, звісно. Тоді я вранці надішлю тобі есемеску, щойно Геля сяде до автобуса. Тримайся.

І поклала трубку. Соберай глянула запитально.

— Мати моєї доньки, — пояснив Шацький, надаючи обличчю дивного виразу, немов вибачаючись, що їй довелося бути свідком того, як давно забута баба морочить йому голову, ну, та нічого не поробиш, дитина.

— Чудово виглядаєш, — сказав Теодор, щоб підсилити облудне враження, наче минуле назавжди залишилося в минулому. — А вони?

— Зі старим усе гаразд, він ще всіх нас переживе. Оглянули, взяли аналізи й вигнали, наказавши випити півлітра й виспатися. З Мареком справи гірші, ти сам бачив.

— Гірші... тобто? — обережно запитав він, побоюючись найгіршого.

— Він живий, якщо ти про це. Якби потрапив на стіл на кілька хвилин пізніше, його, мабуть, не вдалося би врятувати. — Соберай дивилася на Теодора, як на героя, сіла поруч на ліжку й легенько погладила по забинтованій долоні. — Я була в нього, але він весь час перебуває в палаті інтенсивної терапії, у фармакологічній сплячці. Ногу, на жаль, довелося ампутувати вище коліна, хоча найгіршими були внутрішні травми, якісь проблеми із судинами, я не зовсім зрозуміла, про що йдеться. Але впоралися, поскладали. Молодий, сильний організм, лікарі кажуть, що все буде гаразд.

Вона раптом розплакалася.

— Це все я винна, бо потягла його туди. Н-н-не... н-н-не... — затиналася Соберай, — ми взагалі не повинні були туди спускатися, треба було викликати техніків, фахівців із рефлекторами, приладами. Тео, ми правоохоронці, а не якісь агенти, це взагалі була божевільна ідея.

— Ми гадали, що існує шанс урятувати Шиллера.

— Ми помилялися!

— Мені дуже шкода.

Саме тоді, коли він вимовляв ці слова, коридором проходила Клара. Її обнімав за плечі літній чоловік, мабуть, батько. Глянула на Шацького, але навіть не сповільнила кроків. Попри це Шацький на якусь мить зчепився з нею поглядом, шукаючи в темних очах пробачення за те, що сталося з її братом. І надії на новий шанс? Ні, мабуть, ні. «Цікаво, то вона все-таки вагітна чи ні», — подумав Теодор, коли їхні погляди розійшлися. У цій ситуації то була б повна лажа.

— Авжеж, шкода, — прошепотіла Соберай, більше до себе. — Легко сказати. Важче подумати заздалегідь.

— Тим більше, що загинути мав не він, правда?

Прокурор Барбара Соберай мовчки кивнула головою, заглиблена у власні роздуми. Обоє мовчали, Шацький теж мусив обміркувати деякі речі.

— Вони кажуть, що потримають тебе тут до понеділка. Про всяк випадок.