Розділ дев’ятий

— Це точно все для мене?

— Процеси проклятих солдатів із сандомирського повіту в 1944-1951 роках, так?

— Саме так.

— Ну, тоді це точно все для вас.

— Пробачте, я просто перепитав.

Працівниця подивилася на нього крижаним поглядом.

— Послухайте, я тут працюю сім років, писала про них магістерську роботу, докторську дисертацію і габілітацію, написала кільканадцять статей і дві книжки. Якраз ці течки я можу на полицях знайти із зав’язаними очима.

Почувши про зав’язані очі, він ледь посміхнувся, бо згадав один анекдот, досить сороміцький, але смішний.

— І попереджаю, якщо ви спробуєте розповісти анекдот про зав’язані очі, мисливців і саперну лопату, то я заберу документи, вас виведе звідси охорона, а наступного разу вам доведеться прислати уповноваженого. На вашу сексистську шовіністичну банду не діє жоден науковий ступінь, треба ломакою гатити по пиці і по яйцях, щоб додати трохи культури до дурних довбешок. Зрештою, неважливо, вам іще потрібна моя допомога?

Він лише заперечно похитав головою, боячись зізнатися, як на нього діє такий темперамент, ладен був віддати все, що завгодно за номер її телефону. Асистентка грізно глянула на нього й пішла геть, демонстративно похитуючи стегнами.

— Хвилиночку! Я хотів запитати..

— Присягаюся якщо це ви про номер телефону чи ще якісь дурниці...

— Ні-ні, йдеться про інформацію.

Витягнув аркушика з виписаними прізвищами, які його цікавили й простягнув молодій жінці.

— Будник, Будник, дівоче прізвище Шушкевич, Шиллер, — читала вона вголос, тоді на мить замовкла й глянула на нього з підозрою. — Вільчур, Міщик, Соберай, Соберай, дівоче прізвище Шотт.

— Вам знайомі ці прізвища?

— Не всі.

— А деякі?

— Звичайно. Невже я справді мушу витатуювати собі науковий ступінь на чолі чи відрізати цицьки, щоб до мене хтось із вас, видатних дослідників історії, поставився серйозно?

— Ви завдали би непоправної втрати...