Розділ дев’ятий

— Я виходжу після вечірнього обходу.

— Ти що, здурів?

— Мені потрібен мій кабінет, документи й багато міцної кави. Не час на відпочинок. До того ж, зі мною все гаразд. А до тебе маю прохання, мені знадобляться три речі.

— Що саме?

— Я хочу оперативно отримувати нову інформацію, це по-перше. Мій комп’ютер з інтернетом, це по-друге. Телевізор з усіма інформаційними каналами, це по-третє.

— Я не певна, що тут можна підключити...

— Тоді нехай мене переведуть до іншої палати.

Соберай підвелася, лише тепер відпустила його руку.

Може, це був наслідок спільно пережитих емоцій, може, Шацький більше цінував цей світ, залишившись жити на ньому, але Бася здавалася йому дуже гарною. Її помаранчевий гольф у поєднанні з морквяно-рудим волоссям приємно й життєрадісно контрастував із біло-зеленою палатою, а підсмикнута джинсова спідниця відкривала ноги, які перевершували все, чого можна сподіватися від жінки її віку.

Весна таки надійшла. Бася Соберай поправила спідницю і вийшла, не озираючись.

2

Ще трохи, і межу між докладно запланованою вендетою й убивчим божевіллям було би подолано. Хтозна, може, він і залишиться, якщо хлопець помре. Дивиться у вікно й безсило хапається за підвіконня. Як таке могло статися? Як? Тепер треба охолонути й подумати, чи це щось змінює. Мабуть, ні, навпаки, парадоксально, але тепер він почувається безпечніше.

3

Прокурор Теодор Шацький почувався жахливо. Не тому, що в нього боліло все тіло. І навіть не тому, що кожен із персоналу, хто допомагав йому перейти до палати з телевізором, жартував, що прокурор, мабуть, хоче побачити себе по телебаченню. Він почувався жахливо, бо вперше від початку цієї справи, якщо не враховувати отієї передовиці «Факту», вирішив перевірити, як сандомирські події висвітлюють у медіа, і довідався, що з’являвся там у численних ракурсах. На прес-конференціях, звісно, але було море фотографій, де він заходив або виходив із прокуратури, якось його впіймали, коли він сягнистим кроком перетинає ринок біля ратуші, іще раз — як виходить із «Тридцятки». Втрата, нехай і тимчасова, анонімності, була дошкульною, але жахливе самопочуття Шацького було викликане передусім утратою гарної думки про себе самого.

Він не уважав себе бозна-яким крутим, але йому подобалося думати про себе, як про шерифа, у якого замість сумління — Кримінальний кодекс, він його втілення, охоронець і виконавець. Він свято в це вірив, і на цій вірі побудував усю свою суспільну роль, яка із часом перетворилася на його уніформу, службовий мундир, що складався з одягу, міміки, способу мислення, висловлювання й спілкування з людьми. Коли Вероніка говорила: «Повісь прокурора до шафи й сідай обідати», — вона не жартувала.

Що ж, камера сприймала це трохи по-іншому. На конференціях він виглядав як справдешній прокурор — штивний, сухий, надмірно серйозний, він не мав звички загравати з публікою і вдаватися в зайві балачки. Міщик і Соберай скидалися на його асистенток. Проте голос він мав неприємний, досить високий, може, не писклявий, але це явно не був голос Клінта Іствуда.

Що менш офіційною була ситуація, то було гірше. У сцені на сходах перед прокуратурою, коли він промовив ті злощасні слова, котрі дехто сприйняв як декларацію антисемітизму, було помітно, що в нього їдуть нерви, і він себе не контролює. На обличчі з’явилася агресивна гримаса, одне око сіпалося, слова вилітали зі швидкістю кулемета й зливалися між собою, перетворюючись на невиразне белькотіння. Він нагадував тих, кого сам завжди висміював — бідолаха в сірому костюмчику, агресивний, недорікуватий, не в змозі скласти два слова докупи.

Та найдужче прибив його запис із ринку. На ньому був не шляхетний сивочолий служитель Феміди, який кавалерійським кроком долає центр прадавнього міста. А худий, блідий, передчасно постарілий чоловічок, який судомно кутався в піджак, щоб зберегти бодай крихту цінного тепла. Скривлений, зі зціпленими вустами, він дріботів швиденькими кроками, як кожен, хто випив занадто міцну каву й тепер біжить до вбиральні.

Кошмар.

Продирання крізь інформацію на сторінках телеканалів, в архівах газет і на інформаційних порталах нагадувало Сізіфову працю, позаяк повідомлення були некомпетентні, безладні, написані істеричним тоном і найчастіше зводилися до дешевої, вульгарної сенсації. Якби Шацький не знав справи, то лише на підставі прес-матеріалів прийняв би рішення якомога швидше покинути повіт, а ще краще, воєводство, в якому спраглий крові шаленець полює на свої жертви, перетворюючи вбивства на криваві містерії, причому безпечним не може почуватися абсолютно ніхто!