Розділ сьомий

— Я так розумію, що в тебе є причина питати про єврейську помсту, — сказав він нарешті, повернувшись до столика. — Якщо коротко, то тут не дуже було кому мститися. Євреїв залишилося небагато, німців після приходу Червоної Армії теж. Частину євреїв (тут я нікого не засуджую, а просто констатую факт) польські селяни підняли на вила, злякавшись, що ті вимагатимуть повернення свого майна. Частині анітрохи не хотілося мститися, помста була ризиковна, а дивом врятоване життя було занадто цінним, щоб наражати його на небезпеку. Були й винятки. Тобі знайомі прізвища Візенталь і Морель?

— Перше так, друге ні.

— Симон Візенталь, наш мисливець за нацистами номер один, здається, ще під час війни, тут, у радянському вже Любліні, разом з товаришами заснував таємну організацію під назвою «Некама», тобто помста. Я ненавиджу реваншизм, але можу уявити собі таку ситуацію, коли кілька врятованих від Голокосту осіб настільки одержимі помстою, що створюють спеціальну організацію. Невдовзі виявилося, що вони можуть діяти відкрито, і те, що виникло в Польщі як «Некама» перетворилося потім на центр історичної документації, заснований Візенталем в Австрії. Зрозуміло?

— Так, — коротко відповів Шацький.

— Тобто з одного боку маємо Візенталя, — Мацеєвський зробив відповідний жест, — і його помсту, яка полягала в переслідуванні нацистів. Справедливо. З іншого боку — такий собі Соломон Морель. Шльомові пощастило, бо якийсь добрий поляк врятував його від Голокосту, завдяки чому той міг пристати до Народної гвардії, і коли Візенталь засновував «Некаму», Морель організовував із червоними міліцію в тому ж таки Любліні. Пізніше став комендантом табору «Згода» у Горішній Сілезії, у якому комуністи тримали переважно німців і сілезців, і ще незручних для влади поляків. У таборі, який зрештою, було влаштовано в колишньому німецькому, унаслідок зумисного недбальства Мореля померло майже дві тисячі людей.

— І що? — Шацький подумав, що все це дуже цікаво, але ніяк йому не допомагає.

— І маєш два обличчя тогочасної єврейської помсти. З одного боку ізраїльські чиновники, які вистежували есесівців по їхніх аргентинських віллах, з іншого — хворобливе заспокоєння ницого інстинкту помсти. Ницого, проте певним чином зрозумілого. Уяви собі, що ти повертаєшся до свого села, а в твоєму домі живе негідник, через чий донос у таборі загинула вся твоя родина. Дружина, діти. Ти б втримався? Пробачив? Любив би цього ближнього, як самого себе?

Шацький мовчав. Не знав, що сказати, на це питання не міг відповісти ніхто, кого не поставили перед таким вибором.

— У тебе є сім’я? — запитав рабин.

— Є. Була. Донедавна.

Мацеєвський глянув уважно, але нічого не сказав.

— Тоді ти однаково можеш собі уявити такі почуття краще за мене. Для мене це абстракція, наукові розважання. Настільки знаємо себе, наскільки нас перевіряли.

— Талмуд?

— Ні, Шимборська. Мудрість добре черпати з різних джерел. Якраз ця цитата з вірша про жінку, звичайну вчительку, що загинула, рятуючи чотирьох дітлахів від пожежі. Люблю цей вірш і цю цитату, і люблю переконання, яке стоїть за цими словами: ми ніколи не знаємо, скільки в нас добра. Я бачив документальний фільм про американського єврея, який поїхав до Польщі шукати своїх коренів, і між побитими мацевами й колишніми синагогами, перетвореними на майстерні, відшукує селянську родину, що врятувала його батька. Потім, уже в Ізраїлі, питає свого батька, чому він цим полякам ніколи бодай листівки не надіслав. І отримує відповідь: бо як? Як подякувати за щось таке? І останнє запитання: якби все було навпаки, чи батько зробив би те саме? І старенький тихо відповідає: «Ні, ніколи».

— Ти говориш як антисеміт.

— Ні, я говорю, як той, хто знає, що велика історія складається з маленьких історій, і кожна з них інша. Бо цей старий єврей в іншій ситуації може, як він сам каже, не зробив би нічого, а може, так само носив би кашу до стодоли, знаючи, що будь-якої миті можуть розстріляти всю його родину. Настільки знаємо себе, наскільки нас перевіряли.

Мацеєвський долив собі вина.

— Я знаю сотні таких історій, — сказав він, сідаючи в кріслі навпроти Шацького. — Ти знаєш, як воно виглядає з польського боку, усі ці бритоголові негідники. А знаєш, як виглядає з нашого?

Шацький заперечно похитав головою, йому було трохи цікаво, про що говоритиме рабин, але хіба що трохи. Бо час втікав. А він відчував, що мусить дещо дізнатися і якомога швидше повертатися додому.

— А так, що коли приїздить туристична група з Ізраїлю до табору в Майданеку, то на дискотеку ходять із власними охоронцями. А перш ніж сісти до автобуса в аеропорту «Окенце» повинні прослухати інструктаж про те, як поводитися у випадку антисемітських провокацій. Я виріс в Ізраїлі, був у такій групі, і вся екскурсія полягала переважно в патетичних розмовах про Шоа, — Мацеєвський вимовив це слово протяжно й ледь хрипкувато, і Шацький зрозумів, що ця дивна, уривана мелодія, яку він від початку вловлював у його польській мові, була породжена івритом. — Але не тільки. Вона так само складалася з пашталакання про всюдисущий антисемітизм, підозр, ксенофобії й прагнення помсти. Їй-бо, у питанні формування національної ідентичності на кістках ми перевершили поляків.