Розділ шостий

— Та сам іди полікуйся, псих ненормальний, усе Олі скажу.

Дівчата захихотіли й приєдналися до групи, яка переходила до наступної зали. Марцін залишився, припадав вухом до стіни в різних місцях, аж нарешті знайшов таке, де завивання було чутно найкраще. Дивний це був звук, від нього аж терпло все. Довге, на різній висоті, майже безперервне виття катованої людини або тварини. Хто б не породжував цей звук, йому точно не позаздриш. Хоча, може, йому це здається, може, це вітер або якась вентиляція.

Згасло світло, легенька луна, поєднана із шепотінням, вчувалася лише з напрямку, де зникли його однокласники. Марцін припав вухом до підлоги, щось не давало йому спокою в цьому звуці, чогось він недочув. Шукаючи, де найкраще чутно, він повзав по підлозі, чимраз краще чув виття, тепер уже був певен, що звук породжений більше, ніж одним горлом. І крім виття було ще щось, інший звук, знайомий, нелюдський...

Він майже збагнув, що то було, коли відчув, як його хтось боляче стусонув у бік.

— Що таке, блін... — темряву осяяло мертвотне світло з екрану мобілки. — Маріо? Ти що, охрінів?

Марцін підвівся, обтрусив джинси.

— Бо це завивання...

— Ну да, ясно, на скрипці завивання. Ти йди ліпше бухни, Вівальдо.

3

Старший комісар з науковим ступенем Ярослав Клейноцький сидів, заклавши ногу на ногу, пахкав люлькою й дивився на них спокійним поглядом з-за товстих скелець окулярів. Окуляри були справді товсті, без будь-якого перебільшення, настільки товсті, що було видно опуклу форму лінз, а помітна за ними частина обличчя науковця здавалася значно більшою від решти. Крім цього коротке сиве волосся, така сама коротка борода, гольф, твідовий піджак, костюмні штани й червоні спортивні черевики в стилі доктора Хауса.

Одяг на ньому трохи висів, Шацький подумав, що зовсім недавно він, певне, був гладуном, ледь помітні складки шкіри на щоках, манера одягатися й повільні рухи свідчили про те, що він роками звикав до своєї огрядності. Якої, напевне, позбавила його хвороба або добросерда жінка, вирішивши, що вона не бажає передчасно овдовіти через надмір холестерину в чоловіка.

Крім Клейноцького й Шацького в конференц-залі сиділи Бася Соберай і Леон Вільчур, який раніше показував науковцеві місця злочинів. На вікнах були жалюзі, на великому екрані з’являлися фотографії трупів. Соберай відвернулася спиною до екрану, не хотіла на це дивитися.

Клейноцький ще попахкав люлечкою й відклав її на спеціальну підставочку, яку раніше витягнув з кишені. Якби хтось організував конкурс на типового краківського інтелігента, вибір у старшого комісара був би простим — або гран-прі, або голова журі. Шацький раптом розлютився. Залишалося сподіватися, що за цією екстравагантністю приховувалося щось більше, ніж ясновидіння в наукових шатах.

— Уявіть собі, що недавно я взяв участь у конкурсі на найбільш польське слово. Знаєте, що я запропонував?

«Пішов ти на хрін», — подумав Шацький, увічливо всміхаючись.

— Жовч, — натхненно проказав Клейноцький. — Із двох причин. По-перше, воно складається із самих діакритичних знаків[2], притаманних виключно польській мові, і таким чином претендує на оригінальність та неповторність.

Блін, це вже знущання якесь. Не може бути, що він тут сидить і слухає цю маячню.

— По-друге, слово не лише настільки прикметне, воно містить певні узагальнюючі риси, символічно визначає природу спільноти, яка його, щоправда, не надто часто використовує. Передає певний характерний для поляків ментально-психічний стан. Відчай, розчарування, злостиві кпини й почуття власної непотрібності, постійна боротьба із чимсь і цілковите невдоволення.

Клейноцький замовк, витрусив попіл з люльки й замислено заходився знову її натоптувати, беручи тютюн з оксамитового мішечка кольору тканини на більярдному столі. Приміщенням поширився аромат ванілі.

— Навіщо я все це розповідаю?