Розділ шостий

Що ж, на дурість немає ради, Шацький вирішив відмежуватися від цього галасу, зосередитися на доказах, переглянув ще раз усі протоколи, старі й нові. Виглядало це доволі кепсько. Покинута садиба на Замковій стояла в такому місці, що ніхто не міг нічого бачити і, звичайно, не бачив. Вона була поза досяжністю будь-якої камери. Шестицифрові номери не були номерами старих міліцейських посвідчень, перевірка концтабірних номерів та ідентифікаторів мережі «Gadu-gadu» нічого не дала. Кроком уперед було підтвердження гіпотези Клейноцького, що Ельжбету Будник справді не вбили в тому ж місці, що і її чоловіка. Її кров було знайдено в кількох місцях, підозріло рівномірно розлиту, це явно виглядало би по-іншому, якби жінку зарізали там. Шацький знав, що це важлива інформація. Якщо злочинцю було конче необхідно, щоб поліція припинила пошуки місця скоєння першого злочину, отже, воно вказує на нього й підтверджує те, що він напевне не випадкова особа. Тому Шацький наказав обшукати всю садибу на предмет наявності крові. Може, вбивця десь помилився, вилив десь трохи, вказуючи напрямок, звідки він прийшов, може, несвідомо залишив, як у казці, стежку із хлібних крихт. Хліб і кров, знову якась божевільна символіка.

Після конференції він ще раз зустрівся з Міщик і Соберай, і вони все докладно підсумували. Майже все, позаяк Шацький приховав результати своїх нічних пошуків у справі Конспіративного Польського Війська. Звісно, він про це згадав, але не долучив до справи як додаткової слідчої версії, ані не представив як важливої гіпотези. Чому? Бо він відчував, що це лягає чорною тінню на це казкове місто, занадто чорною, щоб він міг довіритися тим, хто тут народився й зростав, тим, хто був закоханий у це місто. Крім того, він дедалі більше переконував себе, що з ним не до кінця відверті. Що він той чужинець, якому розповідають лише стільки, скільки треба, і жодного слова більше. Може, це було несправедливо по відношенню до Басі Соберай, їхня взаємна симпатія міцніла з кожною розмовою, а присутність рудої розумниці-відмінниці справляла Шацькому неабияку приємність. Але вона була місцева, і це означало, що він не міг їй беззастережно довіряти.

Після зустрічі він повернувся до паперів. Мусив переконатися, що не пропустив жодної фрази, жодного слова, жодного фрагменту фотографії. Мусив бути певен, що в документах не криється розв’язок загадки.

5

Годинник над дверима показував майже десяту, а він і досі стирчав за паперами, подумки розглядав кожен елемент пазлів, різні версії виникали в голові, наче фільми. Зосереджений, заглиблений в іншому світі, він різко перевів подих від страху, аж тут на столі задзеленчав мобільних. Повітовий відділок поліції. Це прокурор Шацький? Авжеж. Він геть забув, що сьогодні в нього чергування, тут, у Сандомирі про це було легко забути, бо зазвичай не відбувалося нічого, що вимагало би присутності прокурора на місці подій, хіба що на окружній дорозі ставалася аварія. Він слухав чергового офіцера й знову почувався, як нині вранці в крамниці. Це неправда, хтось вирішив з нього поглузувати.

— Буду за десять хвилин, — кинув він у трубку.

У машині Шацький глянув на план міста, начебто він і знав, де це, але не хотів ризикувати. Близько, звісно ж, тут скрізь усе було близько. Ідучи, він слухав третю програму радіо, саме відбувалася церемонія нагородження переможця конкурсу «Виконавець року». Ним, а точніше, нею, стала Носовська, і Шацький голосно вилаявся. Неймовірно, ну просто, бляха-муха, неймовірно. Він обожнював Агнешку Осецьку, цінував Носовську, купив диск відразу після прем’єри, щоб переконатися, що ця рок-діва зробила з текстами поетеси, як аранжувала славетні пісні, чи вдалося їй позмагатися з композиціями Комеди, Сатановського, Краєвського. Уже перші пісні його приголомшили. Бо Носовська нічого не зробила. Це просто було кільканадцять кавер-версій легендарних текстів Осецької. Жодної нової ноти, просто кавер-версії. Замість різних голосів Феттинга, Єндрусик чи Марилі Родович весь час лунало хрипкувате екзальтоване й претензійне завивання. Шацький був шокований, яким чином співачка ексгумувала поетесу. Він навіть боявся, що буде далі. Хто ще із забутих зірок естради вирішить прогулятися на кладовище? Уявив собі пісні часів ПНР у виконанні Касі Ковальської й зареготав. Це вже занадто.

Проїхав автовокзал, звернув ліворуч і припаркувався за поліцейською машиною. Темряву за гуртожитком технікуму харчової промисловості освітлювали вогні смолоскипів. Щойно вимкнув радіо, як до машини вдерся спів.

— ...а сліз, а крові нашої ринули ріки. Як почуваються ті бідолахи, що їх ти свободи позбавив навіки...

Шацький у відчаї сперся лобом на кермо. Заради Бога, тільки не це. Не чергові патріотичні вибрики. Та ще й із католицьким, ксенофобським графоманським забарвленням. Ми хороші, ви погані, нас винагородити, вас покарати, він справді не бачив різниці між «Боже, що Польщу...» й «Horst Wessel Lied». Другий гімн принаймні був позбавлений зойків та істеричних ридань. Застебнув піджака, натягнув на обличчя сталево-холодну маску прокурора й вийшов у холодний вечір, що пахнув вологою й туманом. Не зробив навіть десяти кроків, як із темряви виринув Маршалок і, занепокоєний, заступив йому дорогу.

— А ви що тут робите, пане прокуроре?

— Прогулююся, — відсахнувся Шацький. — Черговий подзвонив, повідомив про порушення.

— А-а-а... — махнув рукою Маршалок. — Ноцуль трохи перебільшує, насправді нічого не сталося. Хлопці трохи випили, погаласували, сусіди перелякалися.

— Так випили, що аж смолоскипи позапалювали? — Шацький не міг зрозуміти, чим пояснюється тривога в Маршалкових очах. У чому тут справа? Рішуче відсторонив його й подався до юрби, яка горлала «Марш, марш, Полонія». Ну, певне ж, як у цій справі могло обійтися без ненормальних націоналістів, такого бути не може.

На вулиці стояло кільканадцять хлопців віком від сімнадцяти до близько двадцяти п’яти років, частина добряче напідпитку, частина зі смолоскипами. Спершу Шацький подумав, що вони тут роблять, він чув різні речі про сандомирських націоналістів і те, що традиційним місцем їхніх зустрічей невідомо-чому був старий цвинтар радянських солдатів на околиці міста. Технікум харчової промисловості чомусь не дуже асоціювався в нього з патріотичними містеріями, хіба що йшлося про хліб, дідько його знає. Усе швидко з’ясувалося: відразу біля студмістечка був маленький єврейський цвинтар, при світлі ліхтарів і смолоскипів виднів лапідарій, кількаметрова піраміда, збудована з уламків мацев.

— Поляк гине за народ, за вітчизну-маму, — горлали хлопці в чорних сорочках. — Радо терпить голод, холод, дуже часто — шрами. Марш, марш, Полонія...

Цікаво, чи знають вони, що це українська мелодія, подумав Шацький.

Першим бажанням було розігнати це зборище, перш ніж сюди збіжаться журналісти й напишуть чергові нісенітниці про героїчного сандомирського шерифа та його вірних преторіанців. Браво, пане прокуроре! Так тримати! Sieg Heil! А взагалі це цікаво, що таблоїди в усьому світі однаково ксенофобські. Вони знають, що їхній п’яний читач, котрий лупцює вдома жінку, палко прагне, аби йому показали ворога, на якого можна покласти всю провину за власні невдачі. Повагавшись, Шацький подолав це бажання, кивнув Маршалкові й розпорядився, аби сюди якомога швидше прибув Шиллер і три поліцейські автомобілі з Тарнобжега.

— Але навіщо, пане прокуроре? — Маршалкові мало сльози на очі не навернулися.

— Негайно, — гаркнув Шацький і, певне, у його голосі було щось таке, що поліцейський двома стрибками подолав відстань до автомобіля. Проте невдовзі повернувся.