— Яка акція? — не витримав Шацький. — Візьми одного безкоштовно?
— Акція для нашого пана прокурора, — пояснила літня пані. — А мені, Наталко, оцю сосисочку в тісті, оту таку підрум’янену таку.
Шацький мовчки вийшов, відчував якусь спазму в горлі, м’язи на потилиці напружилися. Йому, певне, сниться якесь тупе шоу, а він не в змозі відрізнити сон від дійсності, не може прокинутися. Здурів!
Швидкими кроками повертався додому, на Длугоша. Минаючи крамницю, де раніше купував продукти, зіштовхнувся зі схожим на вулканізатора в костюмі чоловіком. Той був вочевидь заглиблений у свої роздуми, та побачивши Шацького, увесь аж засяяв, що викликало в прокурора розпач.
— Вітаю, — змовницьким шепотом звернувся він. — У наш час потрібна неабияка мужність, щоб говорити такі речі навпростець. Пам’ятайте, що ми з вами.
— Хто це «ми», заради Бога!
— Ми — звичайні, справжні поляки. Успіхів! — чоловік потиснув йому руку й подався в бік ратуші, а Шацькому лише тепер трохи розвиднілося в голові. Благаю, подумав він, це не може бути правдою. Заскочив до крамниці, штовхнув якогось хлопчину, що звертався до товариша: «Ну, ні фіга собі, блін, щоб «Айс Ті» не було, що це за село задрипане таке», і кинувся до стійки з газетами. Усе миттєво з’ясувалося, він не спав і не здурів, і не був героєм шоу.
На обкладинці «Факту» побачив себе в улюбленому темно-сірому костюмі на сходах сандомирської прокуратури. Обидві руки підніс догори в жесті, який учора означав «кінець запитанням», але на фото це виглядало так, ніби він ставив мур якійсь невидимій загрозі, рішуче non possumm вимальовувалося на його схудлому — це було виразно помітно — обличчі. Заголовок «Таємниче єврейське вбивство?» і короткий текст не залишали сумнівів, на чиєму боці прокурор.
«Прокурор Теодор Шацький (40 р.) учора з надзвичайною рішучістю заявив, що спіймає виродка, який убив двох людей у Сандомирі. Мешканці можуть спати спокійно, за відсутності ксьондза Матеуша він сам розв’яже загадку імовірно єврейського вбивства. Шериф особисто запевнив учора репортера «Факту», що впіймає злочинця, не зважаючи, єврей він, чи араб, навіть, якщо доведеться «витягнути його за вошиві пейси з якоїсь запліснявілої нори». Браво, пане прокуроре! На сторінках 4-5 ми знайомимо вас із докладним описом двох звірячих убивств, свідченнями очевидців і графічною реконструкцією подій».
Прокурор Теодор Шацький заплющив очі. Усвідомлення того, що він щойно став героєм маломістечкової Польщі було жахливим.
2
Насправді йому було байдуже, що в крамниці не виявилося «Айс ті», йому взагалі не хотілося ані цього напою, ані будь-якого іншого, просто хотілося голосно висловити своє розчарування й вилаятися. Ця поїздка від самого початку не складалася так, як хотілося. На світанку довідався, що мати випрала вчора його улюблений джемпер «Аберкромбі», привезений з Мілана дядьком Войтеком. Довелося їхати в занюханому светрі, який він одягав хіба що на лижі, та й то застібав куртку аж під шию. На жаль, біля школи виявилося, що це однаково не має жодного значення, бо Оля захворіла й на екскурсію не їде. Зателефонував до неї, Оля пожалілася, довелося втішати, за цей час усі зайшли до автобуса і, замість того, щоб сидіти ззаду й пити розведену Вальтуром горілку з колою, він опинився в третьому ряду біля Мацека, який на його PSP дивився так, що довелося сховати цяцьку до рюкзака швидше, ніж Кратос дійшов до кінця рівня. Потім йому зробилося соромно, бо ж він міг і Мацекові дати це PSP, нічого йому не станеться. І коли він подумав, що гірше бути не може, над ним нависла Голомбкова й заходилася голосно розхвалювати його твір про самотність і переконувати всіх, який він вразливий хлопець. Нарешті пішла собі. На жаль, не забрала із собою цих пліткарок, Марисі й Стефи, які сиділи ззаду й решту дороги без угаву приколювалися, який же він вразливий і чулий, як хом’ячок. Ні, ну справді, якщо дівчата дозрівають швидше, ніж хлопці, то в цих була якась генетична вада. Зрештою дав Мацекові PSP і до самого Сандомира вдавав, що спить.
Сам Сандомир його не дуже й приваблював, він уже побував тут восени, коли ще було тепло. Батько взяв його із собою, його батьківство, відколи вони з матір’ю розлучилися, складалося почергово з відсутності й нападів екзальтованого підлабузництва. Марцінові хотілося, щоби він бодай раз так не старався, але не знав, як йому про це сказати. Хотів прийти до нього й не потрапити на шикарний обід, не побачити фільму із прокату й нової книжки у своїй кімнаті. Хотілося прийти й побачити батька в кальсонах, як він неголений питиме пиво зі словами: «Сорі, синку, такий нині день дурнуватий, замов собі піцу й телик подивись, чи що». Це була б якась нормальна ситуація, він би дізнався, що в нього є тато, а не якийсь манекен пластмасовий, який втілює програму з підручника для розлучених батьків. Звісно, він розумів, що декому довелося гірше, старий випарувався або присилав есемеску раз на два тижні. Але що з того, однаково все було лажово, навіть оте їхнє розлучення, це його навіть не дуже здивувало. Вражало те, як вони тепер обоє зі шкури лізли наввипередки, мати теж, досить було криво подивитися, як вона хапалася за гаманець, щоб утішити свою нещасну дитину зі зруйнованої сім’ї, навіть, коли не вистачало комунальні заплатити. Йому було соромно, що вони виявилися такими слабаками, що ними так легко керувати, настільки легко, що це навіть задоволення не справляло жодного, наче проходиш усі рівні в занадто примітивній грі. Добре, що залишалася скрипка, вона була чесна, не брехала, не обіцяла забагато й не підлабузнювалася. Звісно, могла віддячити, проте вміла бути безжальною, усе залежало від нього, авжеж, зв’язок зі скрипкою був найчеснішою угодою в недовгому ще житті Марціна Ладоня.
Заглиблений у своїх невеселих думках, позбавлений «Айс ті», якого йому насправді не хотілося, він стояв осторонь групи й чекав, доки їх запустять до сандомирських катакомб. Голомбкова дивилася на нього вологими очима, мабуть, думала, що він знову відчужується, усамітнюється, бідолашний хлопець, занадто вразливий як для сучасного світу. Узагалі-то він її любив, але часом учителька перетворювалася на таку далеку від реальності кретинку, що викликала співчуття. Що з ними всіма відбувається, усі такі розм’яклі, справжні тюті, розлазяться на очах, мов промокатка під дощем, а потім ще й дивуються, що діти їх не поважають. Діти, теж іще, та він на пальцях однієї руки міг перелічити незайманих серед однокласниць. Риська, бо задурна, щоб розкинути ноги й Фаустина з католицької родини, ця, певне, зачопована свяченим кілком і зашита, ото бідолаха. Ну, і ще Оля, але Оля, звісно, інша.
— Маріо, хильнеш? — Вальтерові вже очі блищали, і Марцін подумав, що може бути халепа. Відсьорбнув трохи міцної «кока-коли», яка відгонила горілкою, потім швидко поклав до рота жуйку.
— Це друга. Першу ми ще перед Радомом оприходували.
— Офігіти, — сказав він, просто аби щось сказати.
Вальтер приклався до пляшки жестом досвідченого алкоголіка, тільки сліпий міг не помітити, чим він підживляє свій п’ятнадцятирічний організм. Марцін був шокований його демонстративністю й тим, що бере участь у цьому дешевому цирку, тоді швидко пересунувся ближче до середини групи, яка вже спускалася до сандомирських підземель. Частині учнів, попри всі намагання, не вдалося приховати захоплення пригодою, тільки дівчата залишалися незворушними, Мері однією рукою трималася за Стефу, щоб не спіткнутися, другою писала есемеску. Невідомо кому, усі були тут.
— ...Сандомир був тоді багатим містом, одним із найзаможніших у Польщі, тут діяв особливий закон, за яким усі мандрівні купці зобов’язувалися виставляти тут свої товари на продаж. Це спричинилося до того, що Сандомир був гігантським, постійно відчиненим торгівельним центром, де можна було купити абсолютно все. — Почувши слова «торговельний центр», Мері відвела нудьгуючий погляд від мобілки, але швидко повернулася до свого заняття. — Сандомирські міщани збагачувалися і, турбуючись про своє майно, товари й безпеку століттями копали під містом підземелля, які із часом перетворилися на величезний лабіринт. Сполучені приміщення сягали дев’яти поверхів углиб лесових порід, коридори простягалися під Віслою аж до замку в Баранові, до інших сусідніх сіл. Досі ніхто не знає, скільки їх є насправді.
Оповідачка мала приємний, веселий голос, але це не змінювало факту, що йому було нудно, бо ж мусив вислуховувати цю історію вдруге протягом кількох місяців. Але навіть якби розповідь не була такою нудною, це не змінило б того, що так здивувало Марціна — славетні сандомирські підземелля виглядали, наче підвал у панельній багатоповерхівці. Цегляні стіни, бетонні підпори, кам’яна підлога, неонові лампи. Нуль таємничості, нуль магії, нуль будь-чого. Просто не віриться, як їм вдалося спаскудити таке місце.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зерно правди» автора Зиґмунт Мілошевський на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ шостий“ на сторінці 2. Приємного читання.