Розділ шостий

Коли його висадили біля хвіртки, побажавши гарного вечора, він мало не накинувся на них з кулаками. Бидло, бидло кляте, вискочні нещасні; село невмиване, солома із чобіт стирчить, сиплеться з-за халяв цілими снопами. І цей прокурор не кращий. Соцреалістичних педиків він, бачте, плутає, у хаті, певне, хіба що трилогія Сенкевича стояла.

Прийшов додому, кинув куртку на вішалку і, не вмикаючи світла, налив собі півсклянки метакси. У нього була слабкість до цього надто солодкого грецького бренді. Сів у фотелі, заплющив очі. Не минуло й п’яти хвилин, як він плакав як мала дитина. Він знав теорію, розумів, що й досі перебуває на стадії недовіри, і ця стадія його влаштовувала, та іноді крізь недовіру, крізь переконання, що це лише гра, туфта, що цей цирк закінчиться, і все буде, як раніше, проникав біль, який доводив його до втрати свідомості. Тоді, наче хвилі, пропливали всі спогади останніх місяців, їхні найщасливіші моменти і точно найщасливіші моменти його життя. Елі п’є каву, рукав светра натягла на долоню, щоб чашка не обпікала руку. Елі читає книжку, ноги задерті на поруччя дивана, волосся зібране на одному плечі, щоб не заважало. Елі накручує пасмо на палець. Елі купається, волосся зібране у вузол, голова на подушці з піни. Елі жартує. Елі теревенить. Елі на нього кричить. Елі, Елі, Елі.

І враз відчув, що він не сам. Очі звикли до темряви настільки, що помітили привида. Темну постать у фотелі в кутку вітальні. Постать здригнулася й підвелася, повільними кроками рушила до нього. З того боку було світліше, хоча лампи ніхто не вмикав, але з вулиці пробивалося достатньо багато жовтого, розпорошеного в імлі світла ліхтаря, щоб він дедалі виразніше бачив риси постаті, аж нарешті впізнав її.

— Я чекав на тебе, — сказав він.