Розділ п’ятий

Шацький стенув плечима й скорчив якусь дурну гримасу. А що йому ще залишалося?

8

«Саме містечко сповнює мене смутком, вбогість і примітивізм просто жалюгідні, ніде не вип’єш і не з’їси, бо всі ресторани зачинені. У «Народній господі» почалося зі сварки, та я, на щастя, сховав свої амбіції до кишені й перепросив. Тож там якесь їдло отримую. Гірша справа, як треба викакатися. Дві комірчини замкнули на ключ, брудні й смердючі. Щоб сісти, мови немає. Для мене це потворний бік мого життя тут і, мабуть, згодом я більше сюди не приїздитиму».

Прокурор Теодор Шацький був задоволений, що цей виписаний ним зі «Щоденників» Івашкевича абзац більше не стосується Сандомира. Набрав ложечкою трішки молочної пінки, яка оздоблювала його латте й пожадливо відсьорбнув, дрібки цукру полоскотали піднебіння. Може, це якомусь невідомому сандомирському генієві спало на думку посипати каву цукровою пудрою замість шоколаду, або власники кав’ярні десь це підгледіли, неважливо — перший ковток кави в «Малій» завдяки цьому був просто розкішним, тож Шацькому не хотілося більше ніде ходити. Узагалі місце належало до його улюблених, втілювало всі міщанські мрії про «маленьку кав’яреньку внизу». Скромне меню із грінками, налисниками, кавою, чаєм і домашньою випічкою. Диван, кілька стільців, чотири столики навхрест. Місцеві нарікали на ціни, як у Варшаві, і Шацького це постійно смішило, коли платив сім злотих за чудове латте. Останнім часом іще менше, бо хтозна з якого дива перетворився на постійного клієнта, що було приємно, але й дивувало — він жодного разу не перекинувся ні з ким словом, хіба що замовляв щось, а так сидів у кутку, пив каву, мовчав і читав Івашкевича, такий собі сандомирський снобізм.

Івашкевича або когось іншого, кого вдавалося відшукати в книгареньці навпроти. Яка, у свою чергу, була втіленням мрій про «скромну маленьку книгарню внизу», протиотрутою від «Емпіків», які Шацькому завжди асоціювалися з переповненими в’язницями суворого режиму. Так, наче книжки відбували там строк, а не жили в спокійному очікуванні читача. Тутешня книгаренька може й була трохи старомодною, але принаймні в ній він не почувався жертвою групового зґвалтування. Ще ніхто не встиг як слід розсмакувати новинку, як на її місце пхаються нові промоції й бестселери.

Зараз він був без книжки, сидів із заплющеними очима й грів долоні об теплу філіжанку. За вікном стемніло, доходила дев’ята, невдовзі зачинятимуть. Що ж, кінець перерві, доведеться повертатися до стирчання за компом. Бася Соберай сиділа поруч на дивані, схрестивши ноги по-турецьки, і гортала «Титуса, Томека й Атомека», якого витягла зі стосу газет і коміксів.

Протягом двох годин сиділи в нього удома, намагаючись звичними методами пошуку знайти якийсь зв’язок між залишеними на місці злочину числами 241921, 212225, 191621. «Бог трійцю любить», усі три разом були якраз на трьох інтернет-сайтах. Одному арабському, призначеному, якщо вони гаразд зрозуміли із розсіяних між хробачками арабських літер латинських назв, для нелегального продажу засобів для підвищення потенції. Одного ісландського, який складався з десятків сторінок чисел, зрозумілих інформатикам. І одного німецького, який виявився бібліографічним списком, числа були каталожними номерами. Ото й тільки. Усвідомивши поразку, почали шукати числа поодинці, перекидаючись дотепами й спостереженнями. Намагалися знайти номери телефонів, переробляли числа на дати, завдяки чому Шацький довідався, що 2 квітня 1921 року вперше відбувся Познанський ярмарок, Альберт Ейнштейн у Нью-Йорку прочитав лекцію про теорію ймовірності, а 4 лютого 1921 року народився індійський політик Кочеріл Раман Нараянан, який помер у віці вісімдесяти чотирьох років, але так і не знайшли жодних зачіпок. Та й сама ідея була хибною, лише перше число могло означати більш-менш сучасну дату.

Соберай закрила «Титуса» й відклала на стосик.

— Певне, я старію, воно мене вже зовсім не смішить, — сказала Бася й витягла з кишені светра аркушика. — То як, продовжимо?

— Я гадав, що в нас перерва, — зойкнув він, але узяв аркушика до рук. Соберай занотувала на ньому ті інтерпретації чисел, які здавалися їй найбільш імовірними. Гірше й уявити годі, коли відкинули нумерологію, ідентифікатори на сайтах знайомств. На аркуші було:

241921 — код економічного аніматора в справах технологічного розвитку в класифікації професій Міністерства праці та соціальної політики; номер, під яким внесено до Державного реєстру товариство «Голденлайн», яке провадить громадський бізнес-сервіс.

212225 — код модних черевиків «Гуччі» без шнурівок.

191621 — номер польського патенту на кабельну муфту; астероїда з пояса астероїдів, який простягається між внутрішніми та зовнішніми планетами Сонячної системи.

Кошмар. Шацький глянув на це й відразу знову заплющив очі.

— Щось ми не те робимо, — сказав він.

— Гм-м-м? — промуркотіла Соберай, Шацький уже навчився, що її ввічливе «гм-м-м» свідчить про те, що вона уважно слухає.

— Замість того, щоб подумати, ми бездумно це гуглимо, ніби справді сподіваємося, що весь світ уже вбгали в інтернет. А ми не розшукуємо когось, хто вбиває інформатиків, вішаючи їх на мережних кабелях. Усе стосується давніх забобонів, традицій. «Гугл» нам не допоможе. Тут думати треба. Три шестицифрові числа, відносно близькі, але послідовності не становлять. Ми з’ясували, що раніше номери телефонів були шестицифрові, перевіримо це в старих воєводських довідниках. Що ще?

— Поліційні посвідчення!

Шацький розплющив очі. Ось воно! Напевне воно. Абревіатура, яка означала Воєводську комендатуру поліції і три шестицифрові номери. Поставив філіжанку й відразу зателефонував до Вільчура, який, на щастя, досі був у відділку. Наказав йому перевірити в системі ці три номери й передзвонити. Соберай напружено прислухалася, як Шацький холодно віддає службове розпорядження. Виглядала, як маленька руда дівчинка, що бавиться в детектива під час канікул.

— Що ще? — запитав Шацький. — Що ще позначають шестицифровими номерами? Кажи все, що спадає на думку, найвіддаленіші асоціації, навіть те, що здається геть недоречним.