Розділ другий

Припустімо, що вони справді посварилися в понеділок. Вона пішла, розгнівана, рушила крізь поля до Вісли, камери її не зафіксували. Там на неї напав таємничий божевільний, убив. Але навіщо тоді Будник наступного дня купив два обіди? Чому на тілі жертви не було жодних ознак боротьби, втечі, немає слідів від ударів?

Припустімо, що того понеділка вони посварилися так, що Будник забив свою дружину. Ні, не те, на тілі немає слідів. Припустімо, що вони посварилися так, що він придушив її подушкою. У льоху вбив, випустив кров. Ні, не те, ніде в будинку не було слідів крові. Тоді вивіз у безлюдне місце, там убив. Ні, не те, камери не зафіксували, що Будник виїздив машиною. Виніс щільно загорнуту — бо ж знову немає слідів — крізь кущі в безлюдне місце, вбив, виточив кров. Щоб ніхто нічого не запідозрив, пішов у вівторок на роботу, узяв два обіди, щоби мати алібі. Уночі, знову крізь кущі, затягнув її на другий бік старого міста й там залишив. Хіба це можливо? Аж ніяк, абсолютно неможливо.

То, може, припустімо, що це був давно розроблений план. У нього був мотив, про який наразі нічого не відомо. Будник працює в міськраді, знає розташування камер, систему безпеки. Промарширував у неділю перед камерою, потім витягнув її на прогулянку до якогось місця неподалік того, де знайшли труп. Щоб не довелося тягнути тіло через усе місто. Оглушив, убив, виточив кров, а як усе це зробив, то підкинув.

— Думай, не думай, однаково нічого не зрозуміло, га? — заскреготів Вільчур зі своєї темряви.

Шацький погодився. На жаль, не було мотивів чи доказів, а знаряддя вбивства виявилося настільки стерильним, наче приготований до операції скальпель хірурга.

— Ось тут іще один запис, — Вільчур підсунув Шацькому лептопа.

Картина на екрані була зовсім білою, обриси кам’яниць здавалися такими білими, що їх майже не було видно. Шацькому пригадалося «Сайлент Гілл».

— Де це?

— Єврейська. Камера висить на стіні синагоги, — Шацький відзначив, що Вільчур не вжив слова «архів», — спрямована в бік замку. Праворуч паркінг, за ним — кущі, у яких знайшли Ельжбету Будник. Запис зроблено в середу вранці, за кілька хвилин до того поліція отримала повідомлення. Дивіться.

Шацький дивився, минали секунди, хвилини, туман порідшав, прояснилося, уже було видно, що камера висить над вулицею, а не занурена в миску з молоком. Раптом унизу на екрані з’явилося чорне півколо, Шацький навіть здригнувся. Півколо рушило уперед вулицею, у міру того, як воно віддалялося від камери, ставало зрозумілим, що насправді це горішня частина капелюха у формі котелка, проте з дуже широкими крисами. Під капелюхом був чорний плащ, який сягав землі, такий довгий, що не помітно було ані ніг, ані черевиків. Ефект був жахливий, чорна з’ява в капелюсі якусь хвилину погойдувалася в сірому молоці, і за мить щезла. Шацький перемотав назад, натиснув паузу. Йому дуже хотілося, щоб це було чимсь іншим, але все марно — у тумані, який укривав вулицю Єврейську в Сандомирі, линув привид хасида.

Глянув на Вільчура.

— Ви, звичайно, знаєте, що було в тих кущах, де знайшли Ельжбету Будник? — заскреготів поліцейський.

— Міські мури?

— По-перше, вони були вище, по-друге, давно й неправда. Кіркут. Її труп лежав якраз посередині старого єврейського кладовища.

Холодне вечірнє повітря було наче ліки, протиотрута від «Ратушної». Шацький дихав на повні груди. Вільчур обв’язав собі шию шарфом і закурив сигарету. Ззаду хряснули двері, один із п’яничок вийшов і непевно дивився на поліцейського.

— Пане начальнику...

— Дайте мені спокій, Гонсьоровський. Котрий це вже раз? І завжди закінчується однаково, правда?

— Та я знаю, пане начальнику, але...

— Але що?

— Але вже тиждень, як Анатоль зник.