Розділ перший

Шацький кілька разів плямкнув і щось відбуркнув на відчіпного.

— Бо я не сплю.

Довелося зібрати всю силу волі, щоб не зітхнути. Він напружено чекав, що буде далі. Бо щось таки буде, у цьому не було жодних сумнівів. Тепле тіло в нього за спиною ворухнулося під ковдрою й замурмотіло, мов герой мульт-серіалу, який саме вигадав план здобуття влади над світом. Враз Шацький відчув, що його боляче вкусили в лопатку. Схопився з ліжка, в останню мить погамувавши бажання вилаятися.

— Ти що, здуріла?!

Дівчина сперлася на лікоть і задерикувато глянула на нього.

— Та отож, я справді навіжена, бо чомусь подумала, що ти, може, ще раз вдовольниш мене. Я справді неможлива.

Шацький звів руки горі, мовби захищаючись, і втік на кухню покурити. Саме стояв біля раковини, коли до нього долинуло зальотне «Я чекаю». «Не діждешся», — подумав Теодор, натягаючи флісового светра. Закурив сигарету й увімкнув чайник. За вікном темно-сірі дахи контрастували зі світло-сірими оболонями, відокремленими від безбарвного підкрапатського краєвиду темною стрічкою Вісли. Мостом проїхав автомобіль, дві світляні смуги просувалися в тумані. Усе навколо було монохромне, включно з білою віконною рамою, з якої злущувалася фарба, блідим відображенням обличчя Шацького, його сивого волосся й чорного светра.

«Ну й діра», — подумав Теодор, затягнувшись сигаретою. Заярів червоний вогник, світ перестав бути монохромним. Діра, у якій він сидів от уже кілька місяців. Якби хтось запитав у нього, як таке сталося, він лише безпорадно знизав би плечима.

Спочатку була Справа. Завжди нагодиться якась справа. Саме ця була невдячна й марудна. Усе почалося з убивства української повії в борделі на Кручій, за якихось сто метрів від місця роботи Шацького. Зазвичай у таких випадках знаходження трупа означало закінчення справи. Усі альфонси й шльондри випаровувалися протягом лічених хвилин, свідків, природно, теж не було, а ті, хто зголосився, нічого не пам’ятали, і можна було вважати щастям, коли труп узагалі вдавалося опізнати.

Та цього разу все було по-іншому. З’явилася подруга покійниці, труп отримав імення Ірина, альфонс, судячи з опису, був навіть вродливим, а свентокшиський слід виплив, коли справу вже вдалося розкрутити. Шацький два тижні їздив околицями Сандомира й Тарнобжега разом з Ольгою, перекладачкою і гідом, у пошуках місця, де дівчат утримували після приїзду зі Сходу. Ольга розповідала, що вдалося побачити з різних вікон і часом за шибкою автомобіля, перекладач перекладав, гід прикидав, де це може бути, водночас неймовірно дратуючи Шацького простацькими балачками. За кермом сидів місцевий поліцейський, який усіляко давав зрозуміти, що його час марнують, бо, як заявив він сам ще на початку, єдиний у Сандомирі бордель ліквідували влітку, а разом із ним пані Касю й пані Беату, які торгували тілом після робочого дня в крамниці й дитячому садочку. Решта — просто маленькі шльондрочки з технікуму харчової промисловості. От у Тарнобжегу або Кельце — то інша справа.

І все-таки вони знайшли будинок на околиці, у промисловій частині Сандомира. Той самий будинок. У колишній теплиці, переобладнаній на спальню, конала замучена кишковим грипом дрібненька блондинка з Білорусі, більше не було нікого. Дівчина знай повторювала, що всі поїхали на ярмарок і що вони її вб’ють. Її переляк справив неабияке враження на учасників поїздки, усіх, крім Шацького. Зате слово «ярмарок» примусило його замислитися. Спальня в оранжереї була величезна, крім того, був ще великий будинок, майстерня і склад. Шацький уявив собі Сандомир на мапі Польщі. Місцина із двома повіями-аматорками. Костьол на костьолі. Тиша, спокій, нічого не відбувається. До України близько. До Білорусі теж недалеко. Двісті кілометрів до столиці, до Кракова чи Лодзі ще менше. Нічогеньке місце для перевалочної бази й гуртівні живим товаром. Ярмарок.

Виявилося, що ярмарок був, та ще й який. Великий базар, який місцеві звали торговицею, біржа абсолютно всього між історичним центром та Віслою, біля самої окружної дороги. Шацький порозпитував поліцейського, що там діється. Той відповів, що буває різне, але росіяни залагоджують справи між собою, а якщо втрутитися, то тільки статистику зіпсуєш. Час від часу заметуть якогось хлопчину з лівими дисками або травкою, аби ніхто не казав, що поліція нічого не робить.

З одного боку здавалося малоймовірним, що існує настільки тупа мафія, щоб торгувати людьми на базарі. З іншого — чомусь же злочинці ніде не світяться. Та й базар, власне, розташувався на нічийній території.

Узяли із собою хвору, напівпритомну дівчину, поїхали туди і знайшли. Два здоровенні фургони між ятками з одягом, теоретично зі шматтям, а насправді всередині перебували двадцять зв’язаних дівчат, котрі приїхали шукати кращої долі. Це був нечуваний успіх сандомирської поліції відтоді, як вдалося розшукати вкрадений велосипед отця Матеуша. Протягом місяця місцеві газети ні про що більше не писали, а Шацький ненадовго перетворився на місцеву зірку. Осінь була невимовно гарна.

І йому тут сподобалося.

Подумав собі: «А може, це воно?»

Вони випивали в піцерії «Модена» неподалік прокуратури, він уже був добряче під мухою й здуру запитав, чи немає, бува, у них вакансії. Вакансія була. У них таке трапляється раз чи не на двадцять років, але вона була.

Шацький був переконаний, що почне тут нове, пречудове життя. Кадритиме дівчат у клубах, щоранку бігатиме над Віслою, насолоджуватиметься свіжим повітрям, переживатиме пригоди та пристрасті й нарешті знайде справжнє кохання свого життя, і вони разом старітимуть у порослому диким виноградом будиночку де-небудь біля міського парку. Так, щоб прогулюючись неквапом, дійти до Ринку, сісти в «Малій» або «Кордегардії» й випити кави. Коли він переїздив сюди, ці картини так міцно сиділи в його голові, що їх навіть складно було назвати планами чи мріями. Це була реальність, яка увійшла до його життя й почала втілюватися. От і все. Теодор добре пам’ятав ту мить, коли сидячи на замковій лавці й вигріваючись під осіннім сонцем, він побачив своє майбутнє так виразно, що йому аж сльози набігли на очі. Нарешті! Нарешті він точно знав, чого прагне.

Що ж, м’яко кажучи, він помилявся. А кажучи відверто, Шацький втопив у нужнику своє життя, яке будував роками, заради невідомо чого і тепер залишився настільки ні з чим, що це навіть вселяло якесь відчуття очищення. Абсолютно, цілковито ні з чим.

Замість зірки столичної прокуратури він перетворився на зайду, який у цьому провінційному містечку викликав хіба що недовіру. Щоправда, життя в Сандомирі після шостої вечора завмирало, та на жаль, не через те, що всі його мешканці повирізали одне одного. Вони взагалі нікого не вирізали. Не намагалися вбивати. Не ґвалтували. Не організовували злочинних угруповань. Хіба що зрідка лаялися. Коли Шацький подумки переглянув справи, якими тут займалися, його аж замлоїло. Такого просто не буває.