Розділ перший

Шацький почекав ще трошечки, тоді вирішив, що аудієнцію закінчено й підвівся. Міщик подала рукою знак, що проковтне й ще щось скаже.

— Зустрічаємося тут о дев’ятнадцятій. Я хочу побачити перші протоколи й докладний план розслідування. Усіх журналістів відразу відправляєте до мене. І якщо я довідаюся, що приватні порахунки заважають вам у цій справі...

Соберай і Шацький дружно зупинили погляд на повних, вкритих крихтами вустах начальниці, яка до них лагідно всміхнулася.

— ...я влаштую вам пекло, яке ви ніколи не забудете. А з доступних робіт у державних установах вам залишиться хіба що миття підлог у нужниках. Ви мене зрозуміли?

Шацький кивнув головою, вклонився обом дамам і вже збирався вийти.

— Я так розумію, що решту моїх справ слід комусь передати?

Міщик м’яко посміхнулася. Теодор збагнув, що питання було зайвим. Її ображає думка, наче вона могла про таке не подумати. Усе вже точно залагоджене, і секретарка виносить із його кабінету течки зі справами.

— Ви, певне, здуріли. До роботи.

8

Прокурор Теодор Шацький стояв у своєму кабінеті, дивився у вікно й думав, що провінція теж має свої переваги. У нього був особистий просторий кабінет, який у Варшаві перетворили б на три кімнати і в кожній посадили б двох працівників. З вікна відкривався чудовий краєвид на зелені дерева, вілли й вежі Старого Міста вдалині. З дому до роботи було двадцять хвилин неквапного ходу. У кабінеті був сейф, а в ньому — течки з вісьмома поточними справами, яких було рівно на дев’яносто сім менше, ніж у Варшаві півроку тому. Зарплатня була така сама, як і в столиці, а найкраща кава в його улюбленій кав’ярні на вулиці Сокольницького коштувала всього п’ять злотих. І нарешті, — Шацький соромився своїх почуттів, проте не міг приховати задоволення, — він отримав нормального трупа. Ця сонна кошмарна діра раптом видалася йому дуже непоганим місцем.

Грюкнули двері. Шацький обернувся, додаючи подумки, що в нього є ще й напарниця, котрій ПМС вдалося перетворити на стиль життя. Машинально натягнув холодну, професійну личину прокурора, спостерігаючи, як ця розумниця Соберай підходить до нього з течкою в руках.

— Якраз принесли. Мусимо на це глянути.

Теодор вказав рукою на диван (аякже, у кабінеті був навіть диван) і вони сіли поруч. Спробував зазирнути їй за викот, але не помітив там нічого цікавого, бо усе було закрите абсолютно несексуальним чорним гольфом. Відкрив течку. Перше фото зображувало наближення потятої горлянки жертви. Соберай голосно вдихнула повітря й відвела погляд, а Шацький уже збирався це прокоментувати, але йому зробилося шкода й він утримався від злостивості. Це ж не їхня провина чи недолік, що всі вони тут разом узяті за все своє життя бачили стільки трупів, скільки він протягом року.

Теодор відклав знімки.

— Однаково доведеться зачекати на огляд патологоанатома. Підете на Очка?

Соберай глянула, нічого не зрозумівши.

— Перепрошую. До лікарні. На розтин.

У її очах блиснув переляк, але вона швидко опанувала себе.

— Гадаю, нам краще піти туди разом.

Шацький притакнув і розклав на столі кільканадцять знімків докладно сфотографованої бритви. Згідно лінійки під нею, довжина бритви сягала понад сорок сантиметрів, із чого лише прямокутне лезо близько тридцяти. Руків’я вкривало темне дерево, на якому було щось вигравіюване. Шацький пошукав наближення напису. Майже витерті літери складалися в слово «С. Runewald». На одному з наближень він помітив, що рука фотографа відбивалася в гладенькій мов дзеркало, поверхні клинка. Жінка-фотограф, заміжня, судячи з обручки. Блакитне лезо було цілковито позбавлене плям, подряпин і щербин. Без сумніву, справжній шедевр металургійного мистецтва. Антикваріат.