Розділ перший

— Це до певної міри символ цієї діри, — говорив Вільчур. — Спершу червоні й чорні по черзі щось доводили, і нарешті зрозуміли, що домовляться заради ділових інтересів. Недаремно міська рада знаходиться в старому домініканському монастирі, звідки видно синагогу та єврейські квартали. Аби не забувати, що потрібне для гешефтів. Не хочу вам тут влаштовувати урок історії, та коротко кажучи, за червоних місто було справжня кака. Тарнобжег був цяця, бо там видобували сірку, ще стерпним уважали комбінат за річкою, а тут були суцільні інтелігенти, та ще й у сутанах на додачу. У Варшаві навіть дороговкази були спрямовані на Тарнобжег. Тут були злидні, убогість і задрипаний скансен. Прийшли нові часи, люди зраділи, проте ненадовго, бо раптом виявилося, що це не місто, а світський чиряк на здоровому тілі Церкви. Кінотеатр перетворили на Католицький дім. На ринковій площі почали правити меси. На оболоні поставили статую Івана-Павла II завбільшки з морський маяк, щоб мати причину не влаштовувати там жодних розважальних заходів, бо ж не годиться, тому тепер там хіба собаки серуть. І все знову перетворилося на задрипаний скансен, більше костьолів, ніж кав’ярень. А потім червоні повернулися до влади й після недовгих роздумів з’ясувалося, що коли можна мати добрий гешефт, то ай-вай, ай-вай, усі можуть цим скористатися. Бо якщо на костьольних землях поставити крамниці чи бензозаправку, то всі будуть задоволені.

— Будник брав у цьому участь?

Вільчур завагався, замовив чергову склянку води так, наче йшлося про марочне віскі.

— Я тоді працював у Тарнобжегу, але люди подейкували.

— Це Польща, завжди подейкуватимуть. Я чув, що він ніколи не був ні в що вплутаний.

— Офіційно ні. Але Церква не мусить влаштовувати тендерів, може продати кому завгодно, що завгодно й за скільки завгодно. Це виглядало доволі дивно, бо спершу місто радо повертає Церкві земельні ділянки, як відшкодування за кривди, заподіяні в часи комуни, а та відразу продає їх під бензозаправку чи супермаркет. Невідомо кому, невідомо почому. А Будник якраз і дотримувався принципу, щоб віддати Богові Боже, а євреєві єврейське.

Шацький знизав плечима. Він нудьгував, його страшенно втомлювало те, що всі розповіді Вільчура були сповнені неприязні, налиті польською отрутою, липкі, як столи в «Модені».

— Таким бізнесом у Польщі скрізь займаються, хіба це важливо? Будник зажив собі ворогів? Комусь не догодив? Зробив не те, що треба? Домовлявся з мафією? Наразі це виглядає на містечковий шахер-махер, принада для місцевої шкільної газетки. Навряд чи за таке його дружині перерізали горлянку.

Вільчур підніс догори тонкого зморщеного пальця.

— Може, земельні ділянки тут не коштують стільки, як на Маршалковській, але задурно їх теж ніхто не роздає.

Він замовк і замислився.

Шацький чекав, спостерігаючи за поліцейським. Намагався сприймати його як місцевого досвідченого копа, проте було в старому щось незрозуміло відразливе. Він скидався на бомжа, причому настільки із цим зжився, що байдуже, як він би вбрався і яке питво замовив, однаково нагадував би п’яничку-безхатька. Якихось раціональних пояснень цього не було, але кредит довіри Шацького танув із кожною хвилиною. Йому бракувало Кузнецова. Дуже бракувало.

— Ви бачите, як це місто виглядає, — продовжував Вільчур. — Може, воно й здається сонним, але воно унікальне, такого в Польщі більше немає, із потенціалом не гіршим, ніж у Казимежа-Дольного, а може й краще. Побудують пристань, кілька салонів спа, неподалік буде автострада зі столиці до Кракова. П’ять років — і тут щоп’ятниці будуть корки із самих беемвешок в обидва боки. Скільки можна заробити на продажі ділянок? Удесятеро більше? Удвадцятеро? У сто разів? Не треба бути генієм, щоб це передбачити. І самі подумайте. Ви знаєте Сандомир, тут багато грошей і багато планів. Готелі, ресторани, елітні райони, різні принади для туристів. Тут справді йдеться про мільярди. І ви це знаєте, але можете щонайбільше поставити у своєму садочку собачу буду, бо міські інвестиційні ділянки з ласки Божої повертаються до курії, щоби потім потихеньку перейти до рук тих, хто найбільше знає і кому найбільше довіряють, тобто тих, кого треба. Де ви живете?

— Винаймаю квартиру на Длугоша.

— А ви цікавилися, скільки коштує тут квартира? Чи будинок? Чи ділянка?

— Звичайно. Шістдесятиметрова квартира близько двохсот тисяч, будинок — утричі більше.

— У Казимежі така квартира коштує від півмільйона до мільйона, ціни будинків просто без горішньої межі, але розмова починається від мільйона у випадку розвалюх на околиці.

Шацький уявив собі, що бере в банку найбільший можливий кредит і купує тут три квартири, щоб за кілька років перетворитися на щасливого рантьє. Заманливо, дуже заманливо.

— Окей, — повільно вимовив він. — Тоді наступне питання: кому з будівників собачої буди у власному садочку найдужче допекли?

У відповідь Вільчур відірвав від сигарети фільтр і закурив.