Розділ «Частина п’ята»

Скарлет і тішило, і зворушувало те, в які шори її маленька донька взяла Рета. Хто б міг припустити, що Рет, саме Рет з такою серйозністю поставиться до свого батьківства? Часом, однак, жало ревнощів пронизувало Скарлет, бо ж чотирилітня Гарні краще розуміла Рета, ніж будь-коли його розуміла сама Скарлет, і краще давала йому раду, ніж вона.

Коли Гарні минуло чотири роки, Мамка почала бурчати, що не годиться дівчинці «їздити розкаряч поперед своїм татком, та ще й задерши сукенку». Рет уважно вислухав закид, як і взагалі прислухався до Мамчиних зауважень щодо належного виховання маленьких панночок. Внаслідок цього з’явилися невеликий гнідо-білий коник — шотландський поні з довгою шовковистою гривою та хвостом — і до нього маленьке жіноче сідельце, окуте сріблом. Поні, звісно, призначався для всіх трьох дітей,— Рет купив окреме сідло й для Вейда. Але Вейд куди більше захоплювався своїм сенбернаром, а Елла взагалі боялася звірят. Отож поні став повною власністю Гарні й одержав ім’я «Містер Батлер». Радість Гарні затьмарювало лише те, що вона ще не могла їздити верхи по-чоловічому, як татко її, але коли він пояснив їй, наскільки важче триматися в жіночому сідлі, вона заспокоїлась і швидко опанувала науку верхової їзди. Рет страшенно пишався тим, як донька добре сидить у сідлі та які у неї вправні рученята.

— Ось почекай-но, як вона підросте, щоб уже поїхати на полювання! — хвалився він.— Ніхто з нею тоді не зрівняється. Я візьму її до Вірджинії. Тільки там уміють як слід полювати. І до Кентуккі, де цінують вправних вершників.

Коли дійшло до вбрання для верхової їзди, Гарні своїм звичаєм сама вибрала колір і зупинилася, звісно, на блакитному.

— Але ж, дорогенька! Тільки не цей блакитний оксамит! Блакитний оксамит — це мені на вечірню сукню,— засміялася Скарлет.— Амазонка з гарного чорного сукна — ось що личить малій дівчинці.— А побачивши, як насупилися маленькі чорні брови, додала: — Ради Бога, Рете, поясни їй, що ця тканина не підходить, вона ж одразу забрудниться.

— Та нехай собі має з блакитного оксамиту. Коли забрудниться, справимо їй нову,— примирливо відказав Рет.

Отож Гарні дістала блакитну оксамитову амазонку з довгою спідничкою, що звисала на бік поні, і чорного капелюшка з червоним пером, бо тітуся Меллі розпалила її уяву своєю розповіддю про перо, яке було на капелюсі Джеба Стюарта. В погідні й сонячні дні можна було бачити, як батько з донькою роз’їжджають Персиковою вулицею, і Рет осаджує свого вороного кремеза, щоб опецькуватий поні міг дотримати йому ходи. Часом вони чвалували тихими вуличками на околицях міста, розганяючи наполоханих курей, собак та дітей — Гарні з розвіяними кучериками шмагала Містера Батлера, а Рет не дозволяв своєму коневі надто вириватись наперед, аби дочка могла вважати себе переможницею в перегонах.

Переконавшись у тому, що Гарні впевнено сидить у сідлі, міцно тримає повіддя і не знає страху, Рет вирішив, що пора їй опанувати мистецтво брати невисокі перепони, наскільки на це спроможен Містер Батлер з його куценькими ногами.

Задля цього він наказав поставити на задньому подвір’ї невеликий бар’єрчик і став платити Вошеві, малому небожеві дядька Пітера, по двадцять п’ять центів на день, щоб той навчав Містера Батлера стрибати. Почали вони з бар’єрчика заввишки у два дюйми і поступово піднесли його до фута.

Захід цей несхвально сприйняли всі три найзацікавленіші сторони: Вош, Містер Батлер і Гарні. Вош боявся коней і тільки щедра винагорода спонукала його примушувати впертого поні по кільканадцять разів на день стрибати через огорожу; Містер Батлер, котрий незворушно терпів, як маленька господиня смикала його за хвоста й раз по раз приглядалася до його копит, схильний був гадати, що творець поні не призначив його на те, щоб він, такий опецькуватий, брав якісь там перепони; Гарні нестерпно було бачити, як хтось інший сидить на її поні — вона аж підскакувала з нетерплячки, поки Містер Батлер відбував свою науку.

Коли Рет кінець кінцем дійшов висновку, що поні вже достатньо натреновано і що йому можна довірити Гарні, радості дівчинки не було меж. Вона врочисто здійснила свій перший стрибок, і відтоді роз’їзди з батьком околицями міста втратили для неї будь-яку принаду. Скарлет не могла стриматися від сміху, дивлячись, які гордощі й запал проймають батька й доньку. Вона тільки сподівалася, що коли спаде перша хвиля захоплення, Гарні перекинеться увагою на щось інше, і сусіди матимуть нарешті спокій. Але нова забава все не обридала Гарні. Від альтанки на краю заднього подвір’я до того штучного бар’єру слалася вторована стежина, і цілий ранок звідти розлягався відчайдушний вереск. Дідок Меррівезер, який 1849 року об’їхав чи не всі Штати, зауважив, що цей вереск достоту такий, як ото кричали були апачі, вдало оскальпувавши ворога.

На другий тиждень Гарні попросила зробити бар’єр вищим — до півтора фута над землею.

— Ось нехай тобі мине шість років,— сказав їй на те Рет.— Тоді ти підростеш і зможеш брати вищі перепони, а я куплю тобі більшого коня. У Містера Батлера надто куці ноги.

— І зовсім не куці. Я перестрибувала через трояндові кущі тітусі Меллі, а вони ого які високі!

— Ні, треба зачекати,— відказав Рет, цим разом виявивши твердість. Проте цієї його твердості вистачило ненадовго, коли Гарні стала без угаву йому надокучати й набридати з проханнями.

— Ну, та гаразд уже,— засміявшись, мовив він зрештою одного ранку й переставив вище вузьку білу поперечку.— Тільки як упадеш, то щоб не плакала й не винуватила мене!

— Мамо! — гукнула Гарні, обернувшись у бік материної спальні.— Мамо! Диви-но! Татко дозволив мені взяти вищу перепону!

Скарлет, що саме розчісувала волосся, підійшла до вікна й усміхнулась до маленької збудженої постаті, такої кумедної в забрудненій блакитній амазонці.

«Таки треба справити їй нову амазонку,— подумала вона.— Хоча хтозна, як умовити її, щоб скинула цю брудну».

— Мамо, диви!