Розділ «Частина п’ята»

— Міс Меллі, я не все вам сказала. Мені б не треба цьо’ нікому говорити, але ви наша рідня, тож вам одним я можу це сказати. Я скажу вам усе. Ви знаєте, як він любив це дитя. Я зроду не бачила, щоб хтось чорний чи й білий так любив свою дитину. Він зразу як стерявся, коли доктор Мід сказав, що вона зламала шию. Він схопив рушницю, вибіг з дому й застрелив бідолашного поні, я вже боялася, що він і сам застрелиться. Я геть розгубилася, що робити, бо міс Скарлет зімліла, всі сусіди збіглися, метушаться взад-вперед, а місте’ Рет усе тримає дитину й не дає мені бодай умити її роздряпане личко. А коли міс Скарлет прийшла до тями, я собі подумала: «Слава Богу! Тепер вони хоча б утішать одне одного».

І знову сльози почали текти у неї по щоках, тільки цим разом вона їх навіть не втирала.

— Та коли вона прийшла до тями, то кинулася в кімнату, де він сидів з Гарні, і каже: «Віддай мою дитину, що ти вбив».

— Ой ні! Не могла вона так!

— Але ж так і було. Саме так і сказала: «Ти вбив її». І мені страх шкода стало місте’ Рета, я аж заплакала, бо в нього був вигляд, як у побитого собаки. Тож я й кажу: «Дайте цю дитину її няньці. Я не хочу, аби таке говорилося над моєю панночкою». І я забрала дитину від нього, й однесла до її кімнатки, й умила їй личко. Але я чула, що вони говорили, і в мене кров холола, такі то були страхіття. Міс Скарлет обізвала його вбивцею, що дозволив дитині стрибати так високо, а він сказав, що міс Скарлет ніколи не дбала за міс Гарні, ні за інших дітей...

— Перестань, Мамко! Я не хочу більш нічого чути. Ти не повинна мені цього розповідати! — скрикнула Мелані, сама не своя від тієї картини, що постала у неї в уяві з Мамчиних слів.

— Я знаю, це мені не слід — казати вам таке, але в мене сті’ки на серці накипіло, що я вже й не тямлю, що говорити, а що ні. Тоді він сам одніс її до трунаря, і приніс назад, і поклав у себе в кімнаті. А коли міс Скарлет сказала, що дитину треба покласти в труні серед вітальні, я злякалася, щоб він її не вдарив. І він сказав так, зовсім холодно: «Нехай лежить у моїй кімнаті». А тоді обернувсь до мене й каже: «Мамко, поглянь, аби ніхто її тут не займав, поки я вернуся». Потім поїхав кудись верхи на коні й так до вечора. А коли вернувся, я побачила, що він напідпитку, і добре напідпитку, ті’ки що по ньому нічо’ й не знати. Він влетів у дім і не озвався ні до міс Скарлет, ні до міс Туп, ні до дам, які посходилися, а кинувся сходами нагору, шарпнув двері своєї кімнати, та як загукає до мене! Коли я прибігла, як ті’ки могла швидко, аж він стоїть біля ліжка, а в кімнаті темінь така, що ледве його видно, бо віконниці ж позачинені.

І крикнув мені так люто: «Відчини віконниці! Бачиш — темно». Я відчинила їх, а він зирк на мене і, Боженьку мій, міс Меллі, аж у мене жижки задрижали, такий у нього дивний вигляд був. А тоді й каже: «Принеси свічок. Чимбільше. І щоб весь час горіли. І не опускай штори, й не зачиняй віконниці. Хіба ти забула, що міс Гарні боїться темряви?»

Розширені від жаху очі Мелані зустрілися з Мамчиними очима, і Мамка багатозначно кивнула.

— Отак і сказав: «Міс Гарні боїться темряви».

Мамка здригнулася.

— А коли я принесла йому скі’кись там свічок, він і каже: «Можеш іти!» І сам замкнувся всередині з малою панночкою і не відчинив навіть міс Скарлет, навіть коли вона почала стукати й кричати на нього. І так уже два дні. Він нічо’ не каже про похорон, а вранці замикає двері і їде до міста. А ввечері вертає п’яний, і замикається знову, і нічо’ не їсть, і не спить. А оце його мати, стара міс Батлер, приїхала з Чарлстона на похорон, і міс Сьюлін та місте’ Вілл, вони приїхали з Тари, але місте’ Рет ні до кого не озивається. Ой міс Меллі, це страшно! І ще буде гірше, бо серед людей перегуди всякі підуть. А сьо’дні ввечері,— Мамка урвала мову й знову втерла носа рукою.— Сьо’дні ввечері міс Скарлет перестріла його над сходами, коли він вернувся, і ввійшла з ним в кімнату до нього й сказала: «Пох’рон буде завтра вранці». А він і каже: «Як зробиш це, я тебе завтра ж і вб’ю».

— Ой, та він, мабуть, просто збожеволів!

— А так, мем. А далі вони вже тихіш балакали, і я не розчула всього, ото ті’ки він казав, що міс Гарні боїться темряви і що в труні страх як темно. А трохи згодом міс Скарлет і каже: «Чого ти так журишся, коли це ж ти вбив її, аби вдовольнити свою пиху». А він тоді: «Чи у тебе жалю немає?» А вона: «Немає. І дитини теж немає. У мене вже сили нема терпіти, як ти поводишся після смерті Гарні. Це ж сором на все місто. Пиячиш без кінця, і коли тобі здається, ніби я не знаю, де ти збуваєш час, то ти дурень. Я знаю, що ти ходиш до цієї потіпахи, до Кралі Вотлінг».

— Ой ні, Мамко, ні!

— Але ж так, мем. Так вона й сказала. І, міс Меллі, це правда. Негри дізнаються про все швидше за білих людей, і я знала, де він ходить, ті’ки я нікому ні слова. І він не став відмагатись. Він сказав: «Атож, я там і був, і тобі нічо’ так дивуватись, бо це тебе не тичеться. Дім розпусти — тиха пристань після того пекла, що в нас у домі. А у Кралі найдобріше серце на світі. Вона не шпигає мене безнастану, що я вбив свою дитину».

— О! — скрикнула Мелані, вражена до глибини душі.

Її власне життя було супокійне й захищене, воно минало З колі людей, сповнених любові до неї і доброти, отож картини, які поставали зі слів Мамки, їй несила було ні збагнути, ні сприйняти. А проте нараз щось зринуло в її пам’яті, постав якийсь образ, що його вона поспішила відігнати від себе, як відганяла б думку про чиюсь голизну. Про Кралю Вотлінг говорив Рет того дня, коли плакав, поклавши голову їй на коліна. Але ж він кохав Скарлет. Вона не могла в цьому помилитися того дня. І Скарлет, звісно, теж його кохала. То що таке сталося поміж ними? Як можуть чоловік і дружина шпигати одне одного такими гострими ножами?

Мамка тим часом натужно повела мову далі.

— А згодом міс Скарлет вийшла з кімнати, біла як полотно, але зуби зціплені, і коли побачила мене, сказала: «Пох’рон завтра, Мамко». І пройшла проз мене, мов привид. Серце в мені так і впало, бо як міс Скарлет сказала що, то так і зробить. А як місте’ Рет скаже що, то він теж так і зробить. А він же сказав, що вб’є її, коли вона це посміє. Я вже й зовсім тоді розгубилася, міс Меллі, бо ж у мене важкий тягар був на сумлінні. Це ж ніхто, як я, міс Меллі, настрахала малу панночку темрявою.