Розділ «Частина п’ята»

— Я не використовуватиму праці в’язнів,— тихо мовив Ешлі.

— Он ти як! — Їй аж дух забило.— А чому б то? Боїшся, що люди почнуть осуджувати тебе так само, як і мене?

Ешлі підвів голову.

— Я не боюся людського поговору, коли можу виправдати свою поведінку. А використання праці в’язнів я ніколи не виправдовував.

— Але чому?..

— Я не можу наживатися з примусової праці та нещастя інших.

— Але ж ти володів рабами!

— Вони не були нещасні. Та й, крім того, я однаково відпустив би їх на волю після батькової смерті, якби війна не звільнила їх раніше. Тільки ж тут зовсім інша річ, Скарлет. Ця система найму в’язнів дозволяє багато надужить. Ти, може, й не знаєш цього, а я знаю. Я знаю напевне, що Джонні Геллегер у своїй команді вбив принаймні одного в’язня. А може, й кількох, бо кого це обходить — одним в’язнем більше, менше? Він казав, ніби його вбито при спробі втекти, проте від людей я чув дещо інакше. І я знаю, що він примушує працювати недужих. Називай це забобоном, але я не вірю, щоб гроші, здобуті на людському стражданні, могли принести щастя.

— А хай йому чорт! Ти хочеш сказати... слухай, Ешлі, а це ти набрався часом не з проповідей превелебного Воллеса про брудні гроші?

— Мені не треба було ні від кого набиратись. Я був такої думки задовго до того, як він почав це проповідувати.

— Тоді ти, мабуть, вважаєш, що всі мої гроші брудні! — скрикнула Скарлет, уже направду проймаючись злістю.— Бо я використовувала працю в’язнів, і в мене є салун, і...

Вона раптом урвала мову. Мелані й Ешлі сиділи з розгубленим виглядом, а Рет осміхався на весь рот. «От чортяка,— роздратовано подумала Скарлет.— Це йому здається, що я знову пхаю свого носа, де мене не просять, та й Ешлі, певно, теж такої думки. Ото б стукнути їх обох лобами!» Врешті, однак, вона притлумила свій гнів і спробувала, хоч і з невеликим успіхом, прибрати такий вираз, ніби їй байдужісінько.

— Але мені, звичайно, нема до цього діла,— сказала вона.

— Скарлет, не подумай, що я тебе осуджую! Зовсім ні. Просто ми по-різному дивимось на всякі такі речі, і те, що, як на тебе, добре,— як на мене, може, й не годиться.

Нараз їй закортіло, щоб Рета й Мелані занесло ген на край світу і щоб вона зосталася лише вдвох з Ешлі — вона тоді могла б крикнути. «Та я ж того й хочу — дивитись так само, як і ти, на різні речі! Тільки скажи мені, що ти маєш на увазі, і я тоді зрозумію й стану такою, як ти!»

Однак у присутності Мелані, яку ця прикра сцена гнітила аж до дрижаків, і Рета, який невимушено сидів собі й осміхався до неї, Скарлет, вона тільки й спромоглась промовити якомога холодніше, вдаючи ображену гідність:

— Безперечно, це твоя справа, Ешлі, і я зовсім не збираюся підказувати тобі, як слід заправляти тартаками. Але я, їй-богу, не розумію твого ставлення і твоїх зауважень.

Ох, якби ж то вони були наодинці, їй не довелося б звертатись до нього таким холодним тоном, вживати цих слів, що так його засмучують!

— Я тебе образив, Скарлет, але я цього не хотів. Повір мені й вибач. У тому, що я сказав, нема нічого загадкового. Просто я таки вважаю, що гроші, роздобуті у певний спосіб, рідко приносять щастя.

— Але ж ти помиляєшся! — скрикнула вона, не мігши далі себе стримувати.— Глянь ось на мене! Ти знаєш, як мені дісталися мої гроші. Ти знаєш, в якій скруті я була перед тим, як почала їх заробляти. Ти ж пам’ятаєш ту зиму в Тарі, коли стояла така холоднеча, і ми з клаптів килимів шили собі устілки для взуття, недоїдали і раз у раз бідкалися тим, чи зможемо дати освіту Бо й Вейдові. Ти пам’я...