Розділ «Частина п’ята»

— Ой Мамко, але це не має значення... тепер уже не має!

— Ні, мем, таки має. В тому ж і весь клопіт. І оце мені свінуло в голову, що краще повинитися місте’ Рету, хай він навіть і вб’є мене, бо так мені тяжко на сумлінні. Тож я протислася до нього в кімнату, поки він ще не замкнувся, і кажу: «Місте’ Рете, я прийшла висповідатись». А він крутнувсь до мене, як несповна розуму, і каже: «Іди геть!» Я ще зроду так не перестрашилась, як ту мить, їй-бо. Але таки кажу йому: «Будь ласка, добродію, місте’ Рете, дозвольте, я все розповім. А там уже хай і смерть. Це ж бо я настрахала малу панночку темрявою». І стою, схиливши голову, жду, коли він стукне мене. Але він нічо’ навіть не сказав. Тоді я кажу: «Я не х’тіла ніякої шкоди. Ті’ки ж, місте’ Рет, ця дитина була така вже необачна, нічо’ тобі не боялась. І як усі вкладуться спати, вона вилазила з ліжка й боса шастала по всьому дому. Я страх непокоїлась — ану ж заб’ється. Тож я й сказала їй, що в темряві водяться привиди й страховиська.»

І тоді... знаєте, міс Меллі, що він зробив? Лице його злагідніло, і він підступив ближче й поклав руку мені на плече. Це він уперше в житті таке зробив. І каже: «Вона була смілива, еге ж? Окрім темряви, нічо’ не боялася». І коли я кинулася в плач, він каже: «Ну, ну, Мамко»,— і погладив мене. «Ну, ну, Мамко, не побивайся так. Я радий, що ти мені це сказала. Я знаю, що ти любиш міс Гарні, а як любиш, то все інше не має значення. Що в серці, ось це має значення», Я вже після цього ожила, зібралася з духом і кажу: «Місте’ Рете, добродію, а як же з пох’роном?» Тоді він крутнувся до мене, мов скажений, очі зблискують, і каже: «Боже милий, а я думав, що хоч ти розумієш, як ніхто інший не годен. Гадаєш, я дозволю покласти мою дитину в темряву, коли вона так її боялася? Я ось і зараз чую, як вона кричить, пробудившись потемки. А я не хочу її лякати». Я вже тоді, міс Меллі, була певна, що він схибнувся. П’яний він, і не виспаний, і не їв давно, але це дрібниця. А от гірше, що він стерявся умом. Він просто виштовхав мене за двері й сказав: «Геть під три чорти!»

Я пішла вниз і подумала собі: він каже, що ніяко’ пох’рону не буде, а міс Скарлет каже, що буде завтра вранці, і кінчиться це стріляниною. І в домі повно родичів, і сусіди вже талалакають і кудкудачуть, мов кури на сідалі, і я подумала про вас, міс Меллі. Ви п’инні прийти помогти нам.

— Ой Мамко, я ж не можу встрявати в це!

— Як ви не можете, то хто може?

— Але що я можу зробити, Мамко?

— Я не знаю, міс Меллі. Але ви щось придумаєте. Ви можете поговорити з місте’ Ретом і, може, він послухає вас. Він дуже шанує вас, міс Меллі. Може, ви й не знаєте цього, але це так. Я не раз чула, як він казав, що ті’ки ви справжня дама.

— Але...

Мелані збентежено звелася на ноги. Вже сама думка про зустріч з Ретом примушувала її серце завмирати. Вона аж похолола, коли подумала про суперечку з людиною, що з горя звихнулася розумом, як то випливало зі слів Мамки. А коли уявила собі, що входить в яскраво освітлену кімнату, де лежить така люба їй маленька дівчинка, серце в неї боляче стислося. Що може вона зробити? Що може вона сказати Ретові такого, чим би втішила його в горі й навернула до розуму? З хвильку вона простояла в нерішучості, й крізь причинені двері долинув до неї дзвінкий сміх її хлопчика. Як холодним ножем шпигонула Мелані думка, а що, якби він помер? Тільки уявити, як її Бо лежить нагорі, тільце його холодне й непорушне, і вона вже ніколи не почує цього веселого сміху!

— Ой! — аж зойкнула Мелані з переляку й подумки притиснула синка міцно до грудей. Тепер вона збагнула, що відчуває Рет. Якби Бо помер, як вона могла б розлучитися з ним, віддати його на поталу вітрові, дощеві й темряві?

— Ой, бідний капітан Батлер! — скрикнула вона.— Я піду до нього, зараз же.

Мелані поквапилася назад до їдальні, сказала тихенько кілька слів Ешлі й здивувала свого малого, міцно пригорнувши його й палко поцілувавши в біляві кучері.

Вона вибігла з дому без капелюшка, у руці й досі стискаючи серветку, і хода її була така прудка, що Мамка ледве встигала за нею своїми старечими ногами. Ввійшовши до холу в будинку Скарлет, вона лише кивнула рідні, що зібралася в бібліотеці — переполоханій міс Дріботуп, статечній місіс Батлер, Віллові й Сьюлін — і хутко подалася нагору, а ззаду захекано дибуляла Мамка. Там на мить Мелані пристала — чи не заглянути до кімнати Скарлет, але Мамка прошепотіла їй:

— Ні, мем, не треба.

Далі Мелані пройшла вже вільнішою ходою і зупинилася біля кімнати Рета. На хвилинку вона завмерла, так наче подумала: може, майнути навтіки? А тоді, взявши себе в руки, як молоденький солдатик перед боєм, постукала в двері й тихо гукнула:

— Будь ласка, впустіть мене, капітане Батлер. Це місіс Вілкс. Я хочу побачити Гарні.

Двері враз прочинилися, і Мамка, що відступила в сутінь коридора, побачила величезну й темну Ретову постать на тлі яскравого світла свічок. Рет похитувався на ногах, і Мамці чути було, як від нього тхне горілкою. Він якусь мить дивився на Меллі, а потім, узявши її під руку, втягнув до кімнати й замкнув двері.

Мамка обережно підступила до дверей і втомлено сіла на стілець, що стояв там поруч,— занадто маленький, як на її огрядне тіло. Сиділа вона безрушно, мовчки плакала й молилася. І тільки вряди-годи підносила поділ спідниці й витирала очі. Але слів з кімнати, хоч як вона напружувала слух, не могла розчути — там усе зливалося в глухий уривчастий шемріт.

За якусь нескінченно довгу часину двері з рипом відчинилися і показалось обличчя Меллі, бліде й стягнене.