Розділ «Частина п’ята»

— Я дивлюся, люба,— усміхнено сказала Скарлет.

Коли Рет підніс дівчинку й посадив на поні, Скарлет, у раптовому припливі гордощів, що дочка її так вільно й гордовито тримається у сідлі, вигукнула:

— Ти така красуня, дорогенька!

— І ти теж,— розщедрилася Гарні і, підостроживши Містера Батлера п’ятами, погнала чвалом у бік альтанки.

— Мамо, диви, як я перемахну! — скрикнула вона, шмагонувши поні.

«Диви, як я перемахну!»

Спогад луною, мов дзвін, озвався в глибині душі Скарлет. Щось лиховісне було в цих словах. Що саме? Чому вона не може згадати? Вона дивилася вниз на свою маленьку доньку, яка так легко сиділа на поні й чвалувала, і раптом стягла брови, коли груди їй прошило холодним дрожем. Гарні мчала щодуху, шелесткі чорні кучері її підскакували, голубі очі пломеніли.

«Очі ну чисто як у мого тата,— подумала Скарлет,— голубі ірландські очі, та й в усьому вона схожа на нього».

Ця думка про Джералда нараз оживила у ній спогад, що його вона силкувалася видобути з пам’яті, і він, мов спалах літньої блискавки, освітив усе довкіл сліпучим блиском.

І вона знов почула ірландський спів, почула твердий тупіт копит на вигоні в Тарі, почула відважний голос, такий подібний до голосу її доньки: «Еллен! Диви, як я перемахну!»

— Ні! — гукнула вона.— Ні! Стій, Гарні, стій!

У ту мить, коли вона вихилилася з вікна, пролунав страшний тріск розтрощеної поперечки, хрипкий скрик Рета, промайнув у повітрі блакитний оксамит і копита поні черкнули землю. А тоді Містер Батлер звівся собі на ноги й подріботів далі з порожнім сідлом.

На третій вечір після смерті Гарні Мамка поволі підіймалася на кухонний ганок у домі Мелані. Вона вся була в чорному — від великих чоловічих черевиків з прорізами, щоб вільніше пальцям, до чорної косинки на голові. Імлисті старі очі набігли кров’ю і були в червонястих обводах, і вся її дебела постать свідчила про глибоку жалобу. На зморшкуватому обличчі Мамки застигла журлива розгубленість, як у старої мавпи, але уста були рішуче стиснуті.

Вона перекинулася кількома тихенькими словами з Ділсі, і та приязно кивнула, немов на знак мовчазного перемир’я в давній їхній зваді. Ділсі відклала тарілки, що їх тримала, й безгучно пройшла через комірчину в напрямку до їдальні. За хвильку в кухні з’явилася Мелані з серветкою в руці, лице її було стривожене.

— Чи міс Скарлет не?..

— Міс Скарлет нічо’, вона як завше,— натужно відказала Мамка.— Я не хочу переривати вам вечерю, міс Меллі. Я можу почекати, а вже тоді скажу, що маю на думці.

— Вечеря теж може почекати,— зауважила Мелані.— Ділсі, подаси решту на стіл. Ходи зі мною, Мамко.

Стара негритянка пішла перевальцем за Мелані повз їдальню, де на чільному місці за столом сидів Ешлі, поруч з ним його малий Бо, а навпроти двоє дітей Скарлет, які стукали суповими ложками. Кімнату сповнювали радісні голоси Вейда й Елли. Для них це було свято — так довго гостювати в тітусі Меллі. Тітуся завжди була дуже добра, а тепер особливо. Смерть їхньої меншої сестрички не надто їх вразила. Гарні впала зі свого коника, і мама довго плакала, а тітуся Меллі забрала їх до себе додому, де вони могли гратися на подвір’ї Бо і досхочу їсти тістечка.

Мелані провела Мамку до малої віталеньки, заставленої книжковими шафами, причинила двері й кивнула їй присісти на канапу.

— Я збиралася прийти до вас після вечері,— мовила вона.— Тепер, як уже приїхала мати капітана Батлера, похорон, мабуть, буде завтра вранці.