Розділ «Частина четверта»

Ці одверті грубощі в мові змусили Скарлет аж язика прикусити від люті, і їй кров з носа захотілося здихатись Арчі. Але чи ж може вона без нього обійтись? Як вона без нього повсюди роз’їжджатиме? Він мужлай і нечупара, від нього часами гидко тхне, та свою справу він знає. Він возив її до тартаків і назад, об’їжджав з нею клієнтів, і поки вона вела перемови й віддавала накази, сидів собі, втупившись у простір, і спльовував жуйку. Якщо вона висідала з брички, він теж злазив і ходив услід за нею. А коли вона бувала серед цих нечем-робітників, негрів чи солдатів-янкі, то не відступав від неї ні на крок.

Не минуло й багато часу, як Атланта вже призвичаїлася бачити Скарлет у компанії з її охоронцем, а призвичаївшись, жіноцтво почало навіть заздрити, що вона так вільно може будь-куди їздити. Відколи ку-клукс-клан лінчував того негра, дами майже весь час сиділи вдома, і навіть до крамниці вибиралися тільки гуртом, по кілька душ. Товариські на вдачу, жінки страшенно нудилися вимушеною самотою, отож, сховавши гордощі до кишені, вони почали звертатись до Скарлет, щоб та позичала їм Арчі. І от, коли Арчі був їй не потрібен, вона милостиво надавала його до послуг іншим дамам.

Таким оце чином Арчі незабаром активно прилучився до громадського життя Атланти, і дами одна поперед одної намагалися використати його, коли він бував вільний. Рідко випадав такий ранок, щоб у час сніданку не з’являвся котрийсь хлопчак або служка-негр із запискою: „Якщо сьогодні надвечір ви не потребуєте Арчі, то пришліть його, будь ласка, до мене. Я хотіла б одвезти квіти на кладовище“. Або: „Мені треба поїхати до модистки“. Або: „Мені б дуже хотілося, щоб Арчі звозив тітоньку Неллі на прогулянку“. Або: „Я мушу з’їздити на Пітерову вулицю, а дідусь погано себе почуває і не може мене підвезти. То чи не міг би Арчі...“

Він возив їх усіх, панночок, матрон і вдів, і до всіх них виявляв неприховану зневагу. Виразно було знати, що він не любить жінок, окрім самої Мелані,— так само, як не любить і негрів та янкі. Шоковані спершу його невихованістю, дами кінець кінцем звикли до нього, а що він був такий мовчун і виявляв своє існування тільки тим, що час від часу гучно випльовував тютюнову жуйку, то вони привчилися сприймати його наче такий собі механічний атрибут переїздів, як-от і коні, якими він правив. Тож і вийшло раз так, що місіс Меррівезер якнайдетальніше виклала місіс Мід перебіг пологів у своєї небоги і лише тоді спохопилася, що на передку сидить же Арчі.

Колись щось подібне було немислиме. До війни такого, як він, у порядному домі й на кухню не пустили б. Тицьнули б йому якийсь кусень у кухонні двері — і бувай здоров. А тепер дами були ще й раді, що він поруч: це ж надійна безпека. Грубуватий, неосвічений, зачуханий — а все ж він захищав їх від жахів Реконструкції. Він не був їм ні приятелем, ні служкою, а просто найманим охоронцем, що стеріг жінок, поки їхні чоловіки працювали вдень або ж виходили з дому ввечері.

Скарлет здавалося, що після того, як вона підрядила Арчі, Френк надто вже часто почав допізна десь затримуватись. Він казав, що треба перевірити бухгалтерські книги, а вдень у крамниці тепер дуже багато роботи й не вистачає на все часу. І ще знаходились якісь хворі приятелі, що їх доводилося відвідувати. Тоді ще була організація демократів — вони збиралися щосереди, обговорювали питання, як повернути собі виборче право, і Френк не пропускав жодних їхніх зборів. На думку Скарлет, ця організація, мабуть, тільки те й робила, що підносила заслуги генерала Джона Б. Гордона над усіма іншими генералами, за винятком Лі, і перевоковувала наново війну. Так було чи ні, але щось вона не помічала ніякого поступу в боротьбі демократів за право голосу. Однак Френкові явно цікаво було бувати на тих сходинах, бо він засиджувався там далеко за північ.

Ешлі також провідував хворих і так само не проминав зібрань демократів, бо зазвичай бував відсутній у ті ж вечори, що й Френк. Тоді Арчі проводив Туп, Скарлет, Вейда й малу Еллу через задній двір до Мелані, і там обидві родини разом просиджували вечори. Дами шили, а Арчі вмощувався на канапі у вітальні й хріп собі, і тільки сиві вуса його ворушилися при кожному віддиху. Ніхто йому не казав простягатись на канапі, найкращій меблі в усьому домі, і дами щоразу з болем душевним косили на нього очима, коли він там розлягався, прямо з чоботом на барвистій оббивці. Але жодна з дам не зважувалася дорікнути йому. Надто після того, коли він сказав, що, на щастя, легко засинає, а то б збожеволів, слухаючи, як ці баби квокчуть, мов дурні курки.

Скарлет часом кортіло дізнатися, звідки з’явився Арчі та яким життям жив раніше, поки не оселився в підвалі у Мелані, однак від розпитувань вона утримувалась. Щось було в його похмурому одноокому обличчі таке, що відохочувало надміру цікавих. Вона знала тільки те, що вимова у нього, як у вихідця з північних узгір’їв, що він служив в армії і незадовго до капітуляції втратив ногу й око. І ось лише коли вона розлютилася на Г’ю Елсінга, правда про минуле Арчі спливла назовні.

Одного ранку старий привіз її на тартак до Г’ю, і вона побачила, що все там завмерло, негрів нема, а сам Г’ю розгублено сидів під деревом. Жоден робітник на роботу не з’явився, і Г’ю просто не знав, що робити. Скарлет розпалилась до нестями й почала коренити його на всі заставки, бо, як на те, щойно дістала термінове замовлення на чималу кількість деревини. Їй довелося задля цього прикласти неабиякої енергії, і до чарів своїх вдатись, і поторгуватись, а тут маєш — тартак стоїть.

— Одвезіть мене на другий тартак,— звеліла вона Арчі.— Так, це забере у нас чимало часу, й ми пропустимо обід, але ж я вам за щось плачу? Мені треба, щоб містер Вілкс замість того, що він там робить, узявся виконати це замовлення. Хоча може так бути, що й у нього негри не працюють. А згоріли б вони синім полум’ям! Зроду мої очі не бачили такого телепня, як Г’ю Елсінг! Здихаюсь його, як тільки Джонні Геллегер добудує той готель. Дарма, що Геллегер служив в армії янкі. Зате він знає, як працювати. Ледачого ірландця я ще ніколи не бачила. І досить з мене цих вільних чорнюків. Надто вже вони непевні. Я найму Джонні Геллегера й візьму підряд на в’язнів. Він уже виб’є з них роботу. Він...

Арчі обернувся до неї, око його злісно блиснуло, а коли він заговорив, холодна лють почулася в його скрипучому голосі.

— Той же день, як ви візьмете в’язнів, я кидаю роботу,— сказав він.

Скарлет здивувалася.

— Сила Божа! А то чому?

— Я знаю, що таке підряд на в’язнів. Це вбійництво в’язнів, я так вважаю. Купують людей, мов тих мулів. Ставляться до них ще гірш, як до худоби. Лупцюють, морять голодом, забивають на смерть. І кого це обходить? Штатові до цього байдуже. Штат одержує гроші за в’язнів. І тих, хто наймає, теж це не обходить. Їм лише тра найдешевше їх годувати та чимбільше роботи з них витягти. То чисте пекло, мем. Ніколи я не був доброї думки про жінок, а тепер і поготів.

— Але вас із якого боку це тичеться?

— Та тичеться,— стисло відказав Арчі, а помовчавши, докинув: — Я ж бо трохи не сорок літ відсидів у в’язниці.

Скарлет аж зойкнула і мимохіть відсахнулась, глибше втиснувшись у сидіння. Так ось де розгадка Арчі, чому він не хоче називати свого прізвища й звідки він родом і взагалі нічого не розповідає про своє минуле життя, ось пояснення, чому він такий неговіркий, ось звідки в нього холодна ненависть до світу. Сорок літ! То його ув’язнили, мабуть, ще молодим хлопцем. Сорок літ! Таж це... таж він, мабуть, був засуджений на довічне ув’язнення, тобто він...

— То ви вбили когось?

— Атож,— відказав коротко Арчі й цьвохнув віжками коня.— Свою жінку.